Мертва романтика

У квітні в наших широтах кількість закоханих сягає максимуму. Невідомо, що тут впливає найбільше: погода, коли все навколо розквітає, тепле весняне сонечко гріє, та природа пробуджується після довгого зимового сну. Або повітря, коли духмяні весняні трави та квіти кружать голову своїми ароматами. 

От ідеш вулицею, ловиш сонячні промінчики на обличчя, вдихаєш запах свіжої трави та духмяних квітів, а теплий весняний вітерець ніжно торкається обличчя. І ти вже хочеш у когось закохатися. Очі вже бігають та шукають серед перехожих миле личко, яке стане для тебе єдиним у світі, неповторним та найдорожчим. Ти вже закоханий, просто поки що не знаєш у кого. Все це нагадує таке явище, як "імпринтинг", коли пташенята, які щойно вилупилися з яєць, шукають когось, хто нагодує та захистить. Перша істота, яку побачать пташенята, і буде для них мамою. Так і з людьми. Людина уже закохана, і потрібен лише хтось, із чиєю появою щось клацне у голові, серце на мить зупиниться. Все зійшлося, об'єкт захоплення знайдено... А потім настає розчарування, бо людина не відповідала очікуванням. 

Як казав наш викладач філософії, "людина розривається між Танатосом та Еросом, як між кригою та полум'ям". Саме відчуття своєї смертності та самотності штовхає в обійми іншої людини. Але кожна людина, як їжак, вкрита голками. І пірнаючи в обійми, люди часто завдають один одному болю. Тоді у відчаї людина тяжіє до смерті й чує її холодний подих, її вабить моторошний голос Потойбіччя. Кохання та смерть завжди йдуть поруч, як світло та тінь, як вогонь та дим.

"Всі живі істоти помирають у самотності" — ця фраза Бабусі Смерть з фільму "Донні Дарко" колись вразила мене до глибини душі та закарбувалася в пам'яті. Після цього я запитав у своєї бабусі, чого вона боїться найбільше у житті. Вона замислилася на хвилину. 

— Дивні питання у тебе, онуче! Але я скажу. Я вже старенька, і жити мені залишається вже не так довго. Я боюся померти в самотності, коли нікого не буде поряд, коли нікому буде сказати останні слова. Мабуть, цього бояться всі старі люди. Але знаєш, якщо після тебе залишаться діти та онуки, помирати вже не так страшно. 

Страх самотності — це, мабуть, найбільший страх, який мучить людину від самого народження і до самої смерті. Ще немовлям ти боїшся, що мати кудись піде і вже не повернеться. У підлітковому віці тобі здається, ніби весь світ повстав проти тебе, і всі, хто тебе оточує, ставляться до тебе недовірливо та навіть вороже. Саме у цьому віці усвідомлюєш, що не такий, як всі, що особливий, і тому твоя самотність відчувається ще гостріше. Вже в юному віці ти прагнеш знайти когось бодай схожого на тебе, а краще споріднену душу, яка розумітиме тебе з півслова та поділятиме почуття і захоплення. Саме тому підлітки збираються в зграї, бо гуртом легше протистояти ворожому світу. Але тут є небезпека — розчинитися в колективній свідомості, втратити себе та відчуття голосу свого "я" серед голосного та потужного "ми". І тобі доводиться робити важкий вибір: залишатися собою, але самотнім, або влитися у колектив та загнати цей страх самотності у глибини розуму. Кожен робить цей вибір раз та назавжди.

Мабуть, не стільки інстинкт продовження роду, скільки страх самотності щоразу штовхає нас шукати собі пару. У зрілому віці вже мало хто вірить у вічне кохання і те, що десь є та сама єдина і неповторна "друга половинка", яка зробить тебе щасливим. Проте навіть ті, хто у всьому розчарувався, хочуть знайти собі розраду на одну ніч, ілюзію щастя та тимчасове позбавлення від самотності. Як той п'яниця шукає розраду та забуття на дні пляшки попри неминуче та болюче повернення до реальності. Бо якоюсь мірою кохання — це теж наркотик, якого прагнуть, щоб втекти від сірої буденності. Просто щоб забутися. Дехто готовий платити, щоб створити у себе тимчасову ілюзію, що його люблять, що він ще комусь потрібний…

Мене звати Славік. Ця історія трапилася зі мною, коли я вчився на першому курсі медичного університету. 

Я не так сильно відрізнявся від своїх однолітків. Багато хто у свої вісімнадцять років переймається лише власними проблемами. Як і багато хлопців у цьому віці, я відчував себе незграбним, моя зовнішність здавалася непримітною та непоказною.Такі проблеми, як важке спілкування з однолітками, нерозуміння місця у суспільстві та не дуже високий авторитет у колективі турбували не так сильно. Але чогось бракувало. Це відчуття не залишало мене. Я не міг зрозуміти, чого саме. Кожного разу після пар мене охоплювала туга. Я біг у бібліотеку, купуючи на ходу морозиво чи пиріжки, і занурювався у книжки, повторюючи те, що не встиг второпати на лекціях, або готуючись до семінарів. Потім, вже ввечері, я біг до спортзалу, де зганяв зайві калорії на тренажерах. Додому я приходив вже пізно ввечері, о восьмій чи дев'ятій годині, геть виснажений.

Мої батьки поїхали працювати до Африки, і я лишився жити сам. Вони досить нерегулярно висилали мені гроші, яких ледве вистачало на їжу, проїзд, одяг та розваги на кшталт концертів чи кіно. Тож мені довелося здавати квартиру батьків через брокера таким самим студентам, а самому переселитися до гуртожитку. 

У "громадському житті" гуртожитку я майже не брав участі. На мене швидко повісили ярлик "заучка", та дали спокій. Хіба що хлопці та дівчата час від часу глузували з мого розміреного способу життя. Самі вони у більшості з головою поринули у "доросле життя" із гулянками, пиятиками, дискотеками та розпустою й не розуміли, чому я не роблю теж саме. Але я твердо вирішив зосередитися на навчанні та не витрачати сили та час на різну маячню. Єдине, на що вистачало сил — повечеряти нашвидкоруч чимось з напівфабрикатів та впасти на диван з ноутбуком, щоб подивитися черговий серіал. Зазвичай, я дивився підряд по три-чотири серії, перш ніж мене "відпускало", та засинав перед згаслим екраном. 

Навіть вихідні, коли мої однолітки годинами гуляли чи десь вешталися, я часто проводив у бібліотеці, шукаючи додаткові матеріали чи готуючись до семінарів. Страх вилетіти з вишу вже після першого курсу так міцно засів у моїй голові, що я твердо вирішив вчитися так, щоб викладачі не мали до чого причепитися. Батьки доклали чималих зусиль та витратили багато грошей, щоб мене сюди прилаштувати. Я не міг їх підвести.