Мертва не боїться

Вона побачила свої похорони.

З-за старої липи було видно, як труну опускають у мокру вересневу землю. Дощ дрібно шелестів у листі, розмивав чорні рукави жалобного одягу й стікав по фотографії біля могили. На знімку Лада Сергієнко усміхалася так, ніби ще мала чоловіка, доньку і звичку будувати плани далі найближчої ночі.

Жінка за деревом не усміхалася. Коротке волосся ховалося під каптуром, щоку перетинав свіжий поріз, а права долоня стискала руків’я пістолета в кишені. Вона дивилася не на священника й не на людей, які кидали грудки землі. Її цікавили двоє чоловіків біля воріт: кремезний Корж і довгов’язий Лис, начальник безпеки портового синдикату та його водій. Ворон прислав їх переконатися, що останню Сергієнко справді закопали.

Корж дочекався, поки могильники взялися за лопати, комусь зателефонував і сказав лише два слова. Лада прочитала їх по губах:

— Усе чисто.

Він помилявся.

Її смерть коштувала квартири, автомобіля, усіх заощаджень і трьох підкуплених людей. Лікар у морзі змінив номер на бірці. Слідчий підписав упізнання останків після пожежі. Власник крематорію поклав у закриту труну урну з попелом, походженням якого ніхто не цікавився. Через добу після того, як машина Лади зірвалася з мосту й спалахнула на камінні, її ім’я з’явилося в реєстрі померлих.

Тепер у неї не було банківського рахунку, документів і права звернутися по допомогу. Зате більше не було адреси, яку могли підпалити, та дверей, за якими чекала б дитина.

Лада відійшла від дерева, коли перші машини рушили з кладовища. Біля могили залишилася її молодша сестра Оксана. Вона стояла під парасолею сама, не знаючи, що за тридцять метрів жива сестра кусає губу, аби не покликати її. Оксана мала повірити. Її сльози були частиною доказу.

Лада повернулася до старого фургона, зняла мокрий плащ і подивилася на себе в дзеркало. Карі контактні лінзи, темна фарба на волоссі, набряк навколо порізу. На пасажирському сидінні лежала папка чоловіка. Денис збирав її пів року, поки працював фінансовим аналітиком у компанії «Оріон-Транс». Офіційно компанія перевозила зерно й метал через порт. Насправді в контейнерах ішли зброя, наркотики та люди, а гроші розчинялися в мережі благодійних фондів і будівельних фірм.

Денис знайшов рахунки. Ворон знайшов Дениса.

Їхній автомобіль протаранила вантажівка на порожній заміській дорозі. Поліція назвала це втомою водія. Дев’ятирічна Соломія померла на місці, Денис — дорогою до лікарні. Лада вижила, бо того ранку залишилася вдома з температурою. Через три тижні справу закрили. Через місяць у її квартиру кинули пляшку із запальною сумішшю. На стіні навпроти під’їзду хтось написав: «Наступна».

Вона завела двигун. На панелі лежала вирвана з доньчиного зошита сторінка: кумедний чорний птах у короні й підпис фіолетовим олівцем — «Не бійся темряви, мамо».

— Я вже не боюся, — сказала Лада й рушила за машиною Коржа.

Вони з Лисом приїхали до ресторану на набережній. Заклад був зачинений для відвідувачів, але біля службового входу стояли три позашляховики. Лада залишила фургон у сусідньому кварталі, перевдягнулася в куртку кур’єра й підняла на плече термосумку. Пістолет ліг у спеціальну кишеню під її рукою, а в картонних коробках замість піци лежали димові шашки, пластикові стяжки та маленька камера.

Охоронець біля дверей навіть не подивився на її обличчя.

— На кухню, — кинув він, розмовляючи телефоном.

У коридорі Лада зняла із сумки магнітну камеру й приліпила під стільницею біля дверей до кабінету. З-за стіни долинав голос Ворона — спокійний, майже лагідний. Артур Вороненко ніколи не кричав. Людей убивали після його тихих фраз.

— Сергієнко поховали, — доповів Корж. — Тепер лишився бухгалтер. Він виніс копію архіву.

— Борисенко сьогодні забирає гроші зі складу, — відповів Ворон. — Нехай забере й квиток з міста. Тільки простежте, щоб він не доїхав до вокзалу.

Лада завмерла. Павло Борисенко працював із Денисом і зник одразу після аварії. Саме він надіслав їй порожній конверт із ключем від камери схову, але забрати те, що там лежало, вона не встигла: вокзал уже контролювали люди Ворона.

Двері кухні відчинилися. Кухар побачив незнайомку, коробки без логотипа. Усвідомив неладне, і хотів попередити усіх, але не встиг. Лада вдарила його ребром долоні в горло, підхопила, щоб не впав, та замкнула в коморі. У коридорі вже лунали кроки.

— Кур’єрко! — гукнув охоронець. — Стій.

Вона жбурнула коробку. Кришка розчинилася, і коридор наповнив білий дим. Охоронець вихопив зброю та вистрілив навмання. Куля розбила лампу. Лада ковзнула вздовж стіни, вибила пістолет із його руки, вдарила коліном в пах та по голові. Потім потягла непритомного в дим. Другий чоловік вискочив із кабінету. Вона вистрілила йому в стегно, перестрибнула через низьке вікно кухні та впала на навіс над сміттєвими баками.

Позаду дзенькало скло. Корж стріляв униз, не розуміючи, в кого саме. Лада з’їхала з навісу, приземлилася на дах припаркованого авто й побігла у двори. За хвилину вона вже сиділа у фургоні. На телефоні транслювалося зображення з кабінету: Ворон стояв біля вікна, а Корж тримав закривавлену руку охоронця.

— Це не випадковість, — сказав Корж.