Мертві релігії

Луб’яні обличчя дивилися з докором на закривавлені руки дівчини. Щойно вона осквернила святість ритуального місця, залишаючи смуги багрянцю на вкритій памороззю траві. Проте її вже ніщо не могло спинити – вона гарчала, як зранений звір, у гілку, стислу зубами, аби не прикусити язика, й наполегливо продовжувала виводити кутасті символи на своїх передпліччях загостреним лезом. Їй так паморочилося в голові, що навіть ввижалося, як оживали різьблені на деревах образи з грізними й дещо зловтішними поглядами. Але справу вже було зроблено – зосталося втерти сажу у свіжі рани.

Перш ніж повертатися до селища, дівчина перевірила ранішні пастки. В одній з них був ще живий заєць, якого вона добила чітко вивіреним ударом й засунула у торбину, відчуваючи тепло з туші звіра, що все ще клубочилося паром вгору. Дівчина сама пашіла від жару, закипаючи від збудження. Невдовзі її рани заростуть, зоставивши на пам’ять тільки чорні рубці.

Леда ніколи не поводилася, як інші дівчата, - вона ходила на полювання, вміло стискала пальцями сокиру й радо вирушала з братами у походи. Не мала того страху, що з народження вселявся в кожну душу. Непорушною стояла і проти бурі, й орди ворогів, і ніщо не могло зрушити її з місця. В цьому була її маленька особливість, яку вона називала вірністю своїм принципам та ідеалам. Леда мала холодне серце, таке ж, як і її ім’я.

До того ж боги дарували дівчині здатність так тихо пересуватися, що її не міг помітити жоден звір, доки вона не вискочить поперед нього, а натомість забрали її душу. Принаймні такі чутки ходити селами, та ніхто не відає справами Вищих, тож й ручатися за свої слова не міг. Проте поза очі її іноді так і кликали – Дівчина-без-душі.

Леда, повернувшись додому, одягнула довгу теплу сукню, аби брати не побачили раніше часу, що вона зробила. У будь-якому разі вони про це колись дізнаються, але… цей момент бажалося відтягнути до кращих часів. Обмотала сірими пов’язками руки й взялася готуватися до їхнього приходу, зіщулюючись, коли вода потрапляла на свіжі рани.

Це був особливий день – день посвяти. Посвята вимагала дотримання традицій від кожного члена громади – тоді дітей не випускали з домів, дівчата пекли медовий хліб, а неповнолітні хлопці чистили зброю своїх старших братів. Батьки ж очікували молодих чоловіків, утворивши півколо біля входу до хати віщої.

Цього разу став зрілим один зі старших братів Леди – Тихомир. Вони двоє були найближчими по вікові, всього лише рік різниці, тому розуміння того, що її брат вже готовий обрати собі дружину й полишити рідну хату, боляче колола дівчину в саме серце, яким крижаним воно б не було.

Увечері повернулася рідня – мати й батько радісно стискали плечі молодика, а наймолодший їхній син Ярилко кидав заздрісні погляди на старшого, ображено похнюпившись. Леді хотілося стукнути того глечиком, аби він не займався маячнею. Це їй є над чим журитися – хоч тим, що вона не чоловік.

За звичаєм, увесь тиждень до ритуалу юнаки мусили харчуватися тільки водою й березовою кашею, а першу страву, яку могли скуштувати у дорослому житті, був медовий хліб, спечений молодою дівчиною. Навіть, якщо він підгорів, то чоловік мусив з’їсти усе до останньої крихти, бо тільки так отримає міць роду.

Леда рідко усміхалася, але усе одно раділа братові по-своєму. Вона вперлася спиною в дерев’яний стовп, що підпирав стелю, й мовчки дивилася, як Тихомир охолоджує руки в мисці з холодною водою, яку напередодні зібрала власноруч вона ж із лісового струмка. Чергова традиція, яка не мала жодного сенсу, хоч і була красивою.

Хліб вийшов неперевершеним, що взялися завзято підтверджувати. У цьому Леда не сумнівалася, хоч і знала, що Тихомир сказав би так у будь-якому разі. Він теж був мовчуном, але його тиша була не такою абсолютною, як у сестри. Його не пожирала порожнеча, як пожирала її.

Наступного дня Леда знову вирушила на полювання, але їй не вдалося підстрелити нікого. Її руки тремтіли, та не від болю, а від жалю, що вона ніколи не зможе пройти посвяту, як будь-який воїн у їхньому селищі, якщо тільки він не жінка. Леда блукала лісом без змісту, навіть закинула вирізьблювати новий лук. Її пошрамовані руки заживали, трохи пощипуючи. Ще декілька разів дівчина непомітно викрадала у коваля чарку з горілкою й тихо шипіла, коли обробляла руки, щоб не настало зараження. Вона не знала, як приховуватиме рани, коли стане тепліше й доведеться змінити одежу на літню.

Дівчині стали часто снитися сни – мов усі образи богів стікали кров’ю. Уранці вийшло вирвалася з-під опіки матері, щоб повернутися на полянку, де проводила свою власну посвяту з метою переконатися, що сон не віщий. Але на місці святилища знайшла тільки згарище.

Її занепокоїло побачене, хоч сама дівчина і не вірила у лихі знаки. Та це було не останнє знамення: опісля зими тріснула кам’яна статуя Яструбу – богові жорстокості, а стрічки, що мали заплітати дівчаткам в переддень весни на честь богині Молоди, потліли, наче пролежали в скриньці не одне десятиліття.

Їхня віща, стара Добряна, втямила, що боги на щось гнівалися, але їй ніяк не вдавалося викликати у них милість. Староста приніс у жертву найкращого вепра, а мужам наказав  звести велике багаття на славу Вищим. Добряна проводила різні ритуали, навіть змушувала жінок умивати обличчя у кип’яченій воді, настояній на сухих травах та ягодах. Коли і це не вплинуло, то знов скликали усіх юнаків, що тільки пройшли посвяту, і ті простояли на колінах цілу ніч, схиливши голови й оголивши передпліччя