Глава 23. Суха земля

До Мертвих Вод дісталися наступного дня після полудня. Останні кілька годин Мотря їхала мовчки. Дорога була знайома не настільки, щоб пам’ятати кожен поворот, але тіло впізнавало місце раніше за голову: довгий спуск між пагорбами, верби над низиною, біла пляма старої солонцюватої землі, де кінь минулого разу мало не послизнувся. Тоді вони ще не знали, чого бояться. Тепер знали забагато.

Мусій Рябко їхав попереду разом із двома козаками. Крук послав його ще зранку і наказав не наближатися до зимівника, доки не побачить, куди йде вода. Мусій повернувся сам. Зупинив коня так різко, що той підкинув голову.

— Тече.

Бугай нахилився вперед.

— До Бугу?

— Ще ні.

— Куди?

— У Мертві Води.

Мотря відчула, як стиснулося горло. Мертві Води були не Бугом. Але далі вода знала дорогу сама.

— Багато?

Мусій зняв шапку, витер лоб.

— Криниця повна. Через край іде постійно. По двору вже рівчак зробило. Далі в балку.

— Чорне?

— Біля криниці бачив. У балку не ліз.

— Люди?

— Шестеро.

— Живі?

Мусій подивився на Крука.

— Стоять.

— Це не відповідь.

— Іншої не маю.

Крук кивнув.

— Правильно.

Мотря запитала:

— Хто зі старих?

— Одного впізнав.

— Кого?

— Гната.

На кілька секунд вона перестала чути решту.

— Певен?

— Він.

Гнат. Той, хто спускався в камеру. Той, хто виніс звідти кістяний кружок. Той, після кого все почало розповзатися.

— Де він?

— Біля старого колодязя. Інші нижче.

— Чорне?

— Звідси видно на шиї.

Крук повернувся до людей.

— Табір тут. Далі без возів ніхто не суне.

Бугай не сперечався.

***

Зимівник лежав нижче, ніж Мотря пам’ятала. Насправді, звісно, не лежав. Змінилася вода. Те, що раніше було сухим двором між хатою, коморою й криницею, тепер блищало мокрою глиною. Від старого колодязя тяглася неглибока течія, яка вже сама вирізала собі русло між двома господарськими будівлями. Далі вона зникала за схилом. Саме там починалася балка. Крук лежав на животі біля верхнього краю й дивився вниз. Мотря — поруч.

— Он Гнат.

Вона побачила. Він був худіший. Сорочка висіла вільно. Волосся прилипло до скронь. Чорна смуга вже не обмежувалася шиєю: через розстебнутий комір видно було темні гілки на грудях. Але стояв рівно. У руках нічого. Ще двоє носили каміння. Не до криниці. Від неї. Вони розчищали рівчак. Мотря тихо сказала:

— Досі.

Крук зрозумів.

— Так.

Те саме, що в Кирила. Не просто тяглися до води. Прокладали їй дорогу. Бугай присів з іншого боку.

— Скільки до потоку?

Мусій показав.

— За тим пагорбом балка сходиться з Мертвими Водами.

— Скільки часу?

— Якщо нічого не робити?

Бугай глянув.

— Так.

Мусій подумав.

— Вода вже йде.

— Я питаю, коли дійде.

— Може, вже доходить тонко. Не бачив низу.

— Треба подивитися.

Крук похитав головою.

— Не вниз по зараженому руслу.

— Обійти.

— Дам двох.

Мотря сказала:

— Одного з місцевих нема.

— Яких місцевих? — запитав Бугай.

Вона показала на будівлі.

— Тут людей було більше.

Крук подивився.

— Може, втекли.

— Може.

Ніхто не став додавати інші варіанти.

***

Низ балки перевірили з іншого боку. Захар Вовк повернувся першим.

— До самої річечки не дійшло.

Уперше за день усі видихнули.

— Далеко?

— Є сухий шмат. Кроків... — Захар почав оцінювати й сам зупинився. — Досить, щоб перерізати.

— Земля?

— Глина. Нижче каміння.

Крук встав.

— Тоді спершу низ.

Мотря кивнула. Не криниця. Не Гнат. Не камера. Спершу вода. Це було перше, чого вони навчилися достатньо добре.

***

Людей розділили на три групи. Перша пішла далеко вниз, не торкаючись старого рівчака. Мала перекрити останню ділянку балки й відвести потік у суху западину, яку Мусій помітив на схилі. Друга мала копати вище зимівника, щоб дощова вода з пагорбів не підживлювала двір. Третя лишилася біля Крука й Мотрі. Це була найменша група. І найгірша робота. Потрібно було дістатися самої криниці. Не зараз.

Після того, як вода перестане йти вниз. Книш сидів на камені й дивився на Гната. Мотря підійшла.

— Пам’ятає?

— Зараз дізнаємося.

— Не кричи ім’я.

Старий глянув.

— Чому?

— Нехай сам упізнає.

Книш кивнув. Вони спустилися трохи нижче, але лишили між собою й двором широкий шмат сухої землі. Гнат побачив. Не одразу. Принаймні не показав. Потім повернув голову.

— Книш.

Старий нічого не відповів. Гнат усміхнувся.

— Я бачу тебе.

— Бачиш.

Мотря глянула. Книш тихо сказав:

— Він уже сказав ім’я.

— Добре.

Гнат перевів очі на неї.

— Мотря.

Вона відчула холод між плечима.

— Бачиш мене?

— Так.

— Звідки знаєш?

— Ти була там.

— Де?

Гнат показав на криницю.

— Ні.

Він насупився. Мотря не рухалася.

— Я там не була.

— Була.

— Не була.

Гнат кілька секунд дивився.

— Максим знає.

Оце вже вкладалося. Мотря кивнула.

— Добре.

Гнат розсердився.

— Чого добре?

— Бо помилився.

Він дивився, не розуміючи. Книш тихо засміявся. Гнат повернувся до нього.

— Ти теж помиляєшся.

Старий перестав.

— У чому?

— Думаєш, що тоді їх спалив.

Мотря глянула на Книша. Той зблід.

— Хто тобі сказав?

— Ти.

— Коли?

— Давно.

— Я тебе тоді не знав.

Гнат усміхнувся.

— Не мене.

Книш зробив крок. Мотря схопила його за рукав.

— Не треба.