Глава 22. Велика вода

Перший лист прийшов із Кодацької паланки. Другий — з Інгульської. Третій принесли із Січі. Усі троє прибули в Гард протягом одного ранку, і Сорока вперше не зрадів паперам. Він поклав їх на стіл, вирівняв краї й сказав:

— Треба ще один стіл.

Мотря читала перший.

— Навіщо?

— На цьому вже нема місця.

— Викинь рахунки за рибу.

— Це державні папери.

— А це мор.

— Саме тому мор нехай не лізе на рибу.

Вона подивилася. Сорока зітхнув.

— Добре. Перекладу.

Бугай стояв біля дверей. Семен сидів на лаві й перев’язував власний палець — порізався вранці об розбитий кухоль і весь день через це злився, ніби чашка зробила навмисне. Крук спав у сусідній кімнаті після чергової поїздки до Кирилового зимівника. Мотря хотіла його розбудити. Бугай не дозволив.

— Спочатку прочитай.

Перший лист був короткий. Біля одного зимівника Кодацької паланки після дощів провалився край старого кургану. Люди побачили каміння. Один чоловік поліз усередину, але старшина, вже отримавши наказ із Січі, витягла його назад. Чорного не знайшли. Вода не змінилася. Хворих нема. Місце обвели сторожею. Не чіпають. Мотря видихнула.

— Цей можна покласти вниз.

Сорока обурився:

— За яким правом?

— Бо там усе зробили правильно.

— Я про порядок паперів.

— Грицьку.

— Кладу вниз.

Другий лист був гірший. Із Інгульської писали про балку неподалік старого зимівника. Після дощу в її схилі відкрилася кам’яна кладка. Місцеві вже знали про наказ, тому не розбирали. Але вода в копанці нижче за два дні стала мутною, а вночі один із пастухів почав мерзнути. Вранці під вухом з’явилася чорна риска. Його відвели від води. Не зв’язували. Поки слухається.

— Один, — сказав Бугай.

— Поки, — відповіла Мотря.

Сорока записав щось у своїй книзі.

— Що?

— Ти сказала «поки».

— Це нормальне слово.

— Я нічого.

Семен простягнув руку.

— Дай лист.

Прочитав.

— Мутна вода — ще не чорне.

— Так.

— Копанка може просто після дощу.

— Так.

— Риска — інше.

— Так.

— Тоді не пишемо, що копанка заражена.

Мотря глянула на нього.

— Ти вже сам.

— Що?

— Нічого.

Третій лист був із Січі. На ньому було дві печатки. Одна кошова. Друга — на окремому вкладеному аркуші. Сорока одразу нахилився.

— Що це?

Бугай забрав.

— Не твоє.

— Якщо в моїй канцелярії...

— Грицьку.

Писар замовк, але погляд лишився на папері. Бугай розгорнув перший аркуш. Читав довше. Мотря побачила, як обличчя змінилося.

— Що?

Він не відповів.

— Андрію.

Осавул поклав лист на стіл.

— Біля Січі стіну втримали.

— Це добре.

— Так.

— Тоді що?

Він показав на наступні рядки. Мотря прочитала. Сухий зразок чорної нитки на Січі повторили. Не той самий. Інший — із землі біля обваленої споруди. Його тримали сухим кілька діб. Потім клали у воду й зігрівали. Не рухався. Повторили вдруге. Та сама відповідь. Вологий зразок при зігріванні ворушився. Мотря перечитала. Відчула, як у грудях щось послабло.

— Два.

Семен уже стояв поруч.

— У нас один. У них два.

— Три разом.

— Уже краще.

Сорока нахилився.

— Можна написати «висихання вбиває»?

— Ні, — сказали Мотря й Семен разом.

Писар скривився.

— Я просто спитав.

Бугай не слухав. Він дивився на другу половину листа.

— Там ще.

Мотря продовжила. Інгульська паланка надіслала в Січ інше донесення, швидшим шляхом, тому вони ще не мали його в Гарді. Нижче за одне поселення, ближче до Інгульця, вода в старій копанці не просто помутніла. Піднялася. Без сильного дощу саме там. Потім пішла через край. Люди знайшли чорні нитки на мокрій глині. Двоє чоловіків стали холодними. Один зник. Другий сидів біля води й не дозволяв засипати копанку.

Старшина виставила людей, але не мала достатньо рук, щоб одночасно тримати зимівник, дорогу й відкриту воду. І останнє речення: Від копанки вода при великому піднятті може піти балкою до Інгульця. Семен тихо сказав:

— Далі Дніпро.

Мотря кивнула. Бугай стояв над картою. Не їхньою маленькою схемою Гарду. Сорока вже давно склеїв із кількох аркушів більшу. Там були річки, дороги, перевози, назви зимівників, застави й багато позначок, які зрозуміли б тільки вони. Мотря знайшла Інгулець. Провела пальцем униз.

— Якщо чорне піде туди...

— Не знаємо, чи виживе стільки в дорозі, — сказав Семен.

— У холодній воді не гине.

— Ми перевіряли дні, не тижні.

— Так.

Бугай сказав:

— Не маємо права перевіряти річкою.

Ніхто не заперечив.

***

Другий аркуш був наказом. Калнишевський просив — ні, наказував — паланковій старшині оцінити всі вже відомі відкриті місця за трьома речами: чи є чорне; чи є вихід води; чи може ця вода дістатися великої ріки. Не шукати нових. Не розкопувати для перевірки. Там, де все сухо й ознак нема, тільки сторожа. Там, де чорне є, але вода не виходить, насамперед не допустити намокання.

Там, де чорна вода вже рухається до ріки, туди віддавати людей першочергово. Сорока перечитав.

— Він теж зробив список.

— Грицьку.

— Що? Це хороший список.

Мотря погодилася. Саме тому стало страшно. Бо якщо вже доводилося визначати, яке небезпечне місце рятувати першим, значить, усіх не встигнуть.

***

Крук прокинувся сам. Прийшов босий.

— Чого тихо?

— Ми читаємо.

— Оце й страшно.

Бугай кинув йому лист. Іван читав довше за інших. Потім попросив карту.

— Де той зимівник?

Показали.

— Скільки звідси?

Бугай відповів. Крук насупився.

— За день не дістанемося.

— Від Січі теж не ближче.

— Інгульські мають своїх людей.