Глава 21. Не могила

Перший лист із Січі прийшов у Гард під вечір. Другий — наступного ранку. Текст був однаковий. Сорока поклав обидва аркуші поруч і довго дивився.

— Що? — запитала Мотря.

— Дві дороги.

— Бачу.

— Перший через заставу Шульги. Другий обійшов північніше.

— І?

— Дійшли обидва.

Мотря чекала продовження. Сорока провів пальцем по краю першого листа.

— Раніше я б сказав, що другого коня дарма ганяли.

— А тепер?

— Тепер мені подобається другий кінь.

Вона усміхнулася.

— Запиши.

— Що?

— Нічого. Просто запам’ятай.

— Для цього я й маю книгу.

— Ти маєш книгу для хворих.

— У мене вже три.

Мотря подивилася.

— Коли?

— Одна хворі. Друга вода. Третя дороги.

— Грицьку.

— Що?

— Я починаю тебе боятися.

— Нарешті.

Другий лист вона лишила йому. Перший забрала. До нього була додана схема. Погана. Рівна лінія схилу, кілька каменів, жолоб, стрілки. Внизу чужою рукою приписано: Воду від каменю — геть. Воду з чорним — не до ріки. Мотря прочитала двічі.

— Хто малював?

— Не Книш.

— Звідки знаєш?

— Тут зрозуміло.

Вона погодилася. Книш би намалював гірше.

***

Максим спав. Мотря все одно зайшла. Останні дні він більше спав, ніж говорив. Чорні лінії не зникли, але й не пішли далі так швидко, як раніше. На грудях вони стали ширшими, під животом — тоншими. Семен казав, це може нічого не означати. Мотря була згодна. Саме тому дивилася щодня. Панько сидів біля дверей.

Йому вже дозволяли виходити з повітки, але не далеко. Їв добре, лаявся ще краще й найбільше страждав через те, що Бугай не повертав йому шаблю.

— Я здоровий.

— Ти це казав годину тому.

— За годину нічого не змінилося.

Мотря сіла навпроти.

— Тоді потерпи ще одну.

Панько показав на Максима.

— А він?

— Що?

— Йому шаблю віддасте?

— Він не просив.

— Бо розумний.

Максим розплющив очі.

— Чую.

— От бачиш, — сказав Панько. — Уже образився.

Мотря розгорнула схему.

— Максиме.

Він подивився на папір.

— Що це?

— Січ.

— Схожа на козу.

— Не відволікайся.

Панько засміявся.

— Я ж казав, Книш малював.

— Не Книш.

— Тоді там усі такі.

Мотря поклала папір ближче до лежанки.

— Пам’ятаєш камеру під криницею?

Максим одразу перестав усміхатися.

— Так.

— Мені треба, щоб ти згадав не людей.

Він насупився.

— А що?

— Землю.

— Яку землю?

— Під ногами. Стіни. Воду. Каміння.

Максим дивився на неї.

— Навіщо?

— Бо ми весь час питали не те.

Панько ворухнувся біля дверей. Мотря показала схему.

— Біля Січі обвалився берег. Відкрилася стара кам’яна споруда. Дві кладки, між ними щільна глина. Внизу жолоб, який веде воду від стіни, не до річки. У глині — такий самий кістяний кружок.

Максим сів повільніше.

— У стіні?

— Так.

— Не на людині?

— У стіні.

Він довго мовчав.

— Гнат...

— Що Гнат?

— Я не бачив, як він знайшов свій.

— Добре.

Панько глянув здивовано.

— Ти ж казав...

— Я чув від інших.

Мотря кивнула.

— Отже, це відкладемо. Розкажи про саму камеру.

Максим заплющив очі.

— Темно.

— Це я можу записати сама.

Він зітхнув.

— Пахло сухою землею.

— Сухою?

— Так.

Мотря подивилася на Семена, який саме зайшов. Той нічого не сказав.

— Під ногами було мокро?

— Ні.

— Калюжі?

— Ні.

— Глина липла до чобіт?

— Ні.

— Пил?

Максим розплющив очі.

— Був.

— Де?

— На камені. На людях.

— На тих висохлих?

— Так.

— Вони стояли просто на підлозі?

Він задумався довше.

— Не всі.

— Що значить?

— Я не знаю...

Зупинився сам. Поморщився.

— Не пам’ятаю добре.

Мотря чекала. Максим потер скроню.

— Там уздовж стіни були камені. Наче низькі приступки. Дехто стояв вище за нас.

— На камені?

— Може.

— «Може» лишаємо.

Семен присів.

— Воду чув?

— Ні.

— Зовсім?

— Ні.

— А криниця була над вами.

Максим глянув.

— Так.

Семен повернувся до Мотрі. Вона вже зрозуміла. Над камерою — вода. У камері — пил. Принаймні до того, як люди полізли глибше.

— Що було біля входу? — запитала вона.

Максим заплющив очі знову.

— Камінь.

— Плита?

— Так.

— За нею одразу камера?

— Ні.

— Що?

— Хід. Короткий.

— Підлога?

— Не пам’ятаю.

— Поріг?

Максим мовчав. Панько раптом сказав:

— Був.

Усі повернулися.

— Ти ж не заходив.

— Не заходив. Але коли вони плиту розбили, я бачив.

Мотря нахилилася.

— Що саме?

— Камінь унизу. Високий.

— Наскільки?

Панько показав долонею приблизно до середини гомілки.

— Через нього Гнат ще матюкався. Треба було переступати.

Семен подивився на Мотрю.

— Вода через такий сама не зайде.

— Якщо не переллється.

— А криницю поглибили.

Максим раптом згадав:

— Після того всередині стало мокро.

Мотря повернулася.

— Коли?

— Я вдруге заходив.

— Навіщо вдруге?

Максим відвів погляд.

— Шукали Гната.

— До того, як він повернувся?

— Так.

— І вже було мокро?

— Біля входу.

— Де саме?

— За плитою. По підлозі.

— Глибше?

— Не знаю. Ми далеко не пішли.

Семен тихо сказав:

— Спершу суха камера. Потім люди розбирають поріг і поглиблюють криницю. Потім туди заходить вода.