Глава 20. Сухе

Книш повернувся до Січі наступного дня по обіді й уперше в житті зрадів, коли біля воріт його не пустили всередину одразу. Вартовий був молодий, із Пашківського куреня. Остап пам’ятав його ще хлопчиськом, який умудрявся програвати в карти навіть людям, що ледве знали масті. Тепер хлопець стояв із жердиною в руках і дивився на старого без жодної поваги до віку.

— Звідки?

— Ти мене не впізнав?

— Впізнав. Звідки їдеш?

Книш усміхнувся.

— Із застави.

— Якої?

— Інгульської дороги. Шульги.

— Біля хворих був?

— Був.

— Гарячих?

— Одного бачив здалеку. До двору не підходив.

— Холодних?

— Не бачив.

— Пив де?

Остап назвав місця. Хлопець ще перепитав, чи не ділився кухлем, чи не ночував у зимівнику, чи ніхто з людей дорогою не почав раптом мерзнути.

— Тепер можна?

Вартовий показав на окрему лаву.

— Посидиш.

— Скільки?

— Поки Яків прийде.

— Я сімдесят років прожив, щоб мене перед власною Січчю на лаві тримали.

— Значить, ще трохи витримаєш.

Книш сів. Було правильно. Через це ще більше дратувало. Яків Задирака прийшов хвилин за двадцять, роздратований і з недоїденим шматком хліба в руці.

— Не міг захворіти після обіду?

— Я не захворів.

— Тоді навіщо мене кликали?

Вартовий відповів замість Книша:

— Бо він повернувся від людей, у яких чума.

Яків подивився на старого.

— Була?

— Схоже.

— Близько?

— До хворого не ходив.

— А ті, хто ходив?

— Були біля мене.

Цирульник перестав бурчати. Оглянув шию, пахви, помацав лоб, порахував пульс. Книш терпів.

— Спрага?

— Води хочу.

— Скільки?

— Кухоль.

— Зараз?

— Якщо маєш.

Яків віддав йому свій. Книш випив половину й повернув.

— Ще?

— Ні.

— Шкода. Я вже думав прив’язати.

— Тебе першого.

Яків кивнув вартовому.

— Пускай. Але сьогодні до Петра не лізь.

— Чому?

— Бо ти з дороги.

— Він холодний, не чумний.

— А ти вже великий знавець двох морів?

Книш помовчав.

— Ні.

— Отож.

Він уже рушив, коли старий покликав:

— Якове.

— Що?

— Добре робиш.

Цирульник зупинився.

— Що саме?

— Не віриш мені.

— Ти вдарився головою?

— Іди їж.

***

У Коші знали про заставу ще до його повернення. Гонець військового осавула прибув раніше. Калнишевський читав домовленість із Шульгою, коли Книш зайшов до канцелярії. Тимофієв стояв над картою. На столі лежали нові папери, збоку — лист із Гарду.

— Нарешті, — сказав кошовий.

— Я теж радий тебе бачити.

— Сідай.

— Постою.

— Тоді стій і пояснюй, чому я послав наказ відкрити дорогу, а отримав назад папір про спільну заставу.

Книш зняв шапку.

— Бо дорогу повністю відкривати не можна.

— Це я вже зрозумів.

— Тоді чого питаєш?

Тимофієв усміхнувся. Калнишевський — ні.

— Хочу почути, чи ти там сам собі кошового не вибрав.

— Ні. Шульга страшніший.

— Це я знаю.

Остап розповів усе коротко. Про Микиту Чумака. Про пораненого Трохима. Про людей із польової команди. Про те, що застава вже пропустила двох після огляду, але не розійшлася.

— І ти вважаєш, так можна робити на інших дорогах?

— Якщо люди самі їх перекривають — краще дати їм однакові правила, ніж розганяти кожну силою.

Тимофієв поклав палець на карту.

— А хто вирішує, кого пропускати?

— Ваш чоловік і їхній.

— Якщо не погодяться?

— Чекають.

— Військовий гонець теж?

— Лист можна передати.

— А якщо наказ усний?

Книш знизав плечима.

— Тоді треба посилати людей, які не гублять папери.

Суддя засміявся. Калнишевський нарешті теж усміхнувся, але ненадовго.

— Воно повільне.

— Так.

— Військо не любить повільних доріг.

— Мор любить швидкі.

Кошовий пройшовся кімнатою.

— Заставу лишаємо.

Книш підняв брови.

— Так просто?

— Ні. До вечора Тимофієв складе порядок для інших паланок. Щоб не кожен Шульга вигадував свій.

— Йому не сподобається.

— Мені теж багато чого не подобається.

Суддя показав на лист із Гарду.

— А це тобі сподобається ще менше.

***

Мотрин лист був короткий. Книш одразу це помітив. Якщо Сорока записував під її диктовку й умістив усе на одному аркуші, справа була погана. Ганна Ковалиха. Кашель. Кров. Задуха. Смерть. Петро Коваль — кашель наступного дня, гарячка, поки без гуля. Книш прочитав двічі.

— Чума?

Яків, який уже встиг доїсти хліб і знову прийти, стояв біля столу.

— Схоже.

— Але інша.

— Та сама може дістатися грудей.

Книш подивився.

— Ти таке бачив?

— Бачив людей після гарячок, у яких потім починалися груди. Чи саме від чуми — хто тоді розбирав?

— А передаватися може через кашель?

Яків не поспішав.

— Мотря цього боїться.

— Я питаю тебе.

— А я кажу: якщо людина кашляє кров’ю тобі в лице, я б не перевіряв на собі.

Калнишевський забрав лист.

— Тоді по заставам ще один наказ. Хто кашляє з гарячкою — не разом із іншими хворими. І не підходити близько без потреби.

Тимофієв уже писав. Книш дивився на Мотрин рядок: Ознаки подавати дослівно, пояснень не маємо.

— Це від мене, — сказав.

— Що?

— Я просив так писати.

— І?

— Послухала.

Яків пирхнув.

— Ти щасливий?

— Трохи.

***

Другий лист лежав під Мотриним. Від Івана Крука. Книш прочитав про воду й нитки, потім про Кирила. Про біль у холодних, коли чорне кидали в окріп. Про слова: ті, хто вже далеко, теж відчувають. Наприкінці Крук написав приблизний час. Після сходу сонця. Коли сонце вже піднялося, але до полудня було далеко. Тимофієв витягнув інший папір.