Глава 19. Кашель

Ганна Ковалиха прийшла до Мотрі сама. Це вже було погано. Від смерті Павлуся вона майже не виходила з двору. Кузня стояла зачинена, молот так і лежав біля дверей там, де Бугай поклав його після сварки з Петром Ковалем. Люди обходили двір стороною, хоча Ганна не хворіла, а її чоловік щоранку виходив до воріт і вимагав сказати, коли йому дозволять працювати.

Того ранку Ганна дійшла тільки до паланкового двору. Там сіла просто на землю. Сорока побачив її з вікна й покликав Мотрю.

— Гарячка?

Ганна заперечно хитнула головою, але відразу закашлялася. Кашель був сухий, глибокий. Не такий, яким люди прочищають горло після диму. Він ішов із грудей і не відпускав довго. Ганна зігнулася, затиснувши рот долонею. Мотря зупинилася за кілька кроків.

— Давно?

Ганна не могла відповісти. Кашляла, поки обличчя не почервоніло, а з очей не потекли сльози. Нарешті вдихнула.

— Учора.

— Учора вже було.

— Було трохи.

Мотря згадала. Семен казав: Павлусева мати кашляє, але жару нема.

— Чого тоді не прийшла?

Ганна витерла рот.

— Бо люди кашляють.

— Після чуми теж?

— Я Павлуся не лишила.

Не відповідь. Але Мотря зрозуміла.

— Руки покажи.

Ганна простягнула. На правій долоні залишилася червона цятка. Мотря спершу подумала, що тріснула шкіра. Потім Ганна подивилася на свою руку й теж зрозуміла.

— Це що?

Мотря не відповіла.

— Кашляни в полотно.

— У мене нема.

Сорока вже стояв у дверях.

— Грицьку, кинь їй.

Писар узяв шмат старого полотна. Хотів підійти.

— Не йди. Кинь.

Він глянув на Мотрю, але послухався. Полотно впало недалеко від Ганни. Вона підняла.

— Я не прокажена.

— Знаю.

— Тоді чого всі від мене тікають?

— Бо Павлусь помер від моровиці.

Ганна знову закашлялася. Цього разу в полотно. Коли відняла його від рота, на сірій тканині було більше крові. Сорока перестав дихати.

— Мотре.

— Бачу.

Ганна теж дивилася.

— Це від горла.

Мотря підійшла на крок. Не ближче.

— Груди болять?

Ганна вагалася.

— Коли вдихаю.

— Де?

Показала праворуч.

— Жар?

— Вночі морозило.

Оце вже було інше.

— Петро де?

— Вдома.

— Він біля тебе спав?

Ганна глянула так, що навіть Сорока відвернувся.

— Чоловік мій.

— Це не відповідь.

— Так.

— Учора теж?

— Так.

— Кашляла при ньому?

Ганна розсердилася.

— А куди мені було кашляти?

Мотря мовчала. Справді. У людини не було другої хати на випадок, якщо одна хвороба раптом вирішить поводитися інакше.

— Грицьку.

— Що?

— Бугая.

— Уже.

Писар пішов. Ганна дивилася на Мотрю.

— Я помру?

— Не знаю.

Вона вимовила і одразу розсердилася на себе, але Ганна навіть не помітила.

— Павлусь теж так дихав.

Мотря завмерла.

— Коли?

— Перед смертю.

У голові повернувся той вечір. Хлопчик марив. Потім задихався. Семен тоді думав про гарячку, бубон, серце. Ніхто не слухав кашель.

— Він кашляв?

— Трохи.

— Кров?

— Не бачила.

— Ти була близько?

Ганна засміялася без радості.

— Я була його матір’ю.

***

Петра Коваля довелося спиняти біля мотузки. Він прибіг після Ганни босий на одну ногу: чобіт тримав у руці, бо не встиг натягнути.

— Що з нею?

— Стій.

— Я питаю, що з нею.

— Стій, Петре.

Він побачив дружину під навісом. Ганна лежала на рядні, повернувшись на бік. Мотря веліла поставити навіс подалі від інших гарячих, біля старої копанки, якою давно не користувалися. Семен уже був із нею.

— Чого вона тут?

— Кашель.

— І що?

— Кров.

Петро зробив крок. Мотря стала перед мотузкою.

— Не йди.

— Відійди.

— Ні.

— Це моя жінка.

— Знаю.

— Тоді відійди.

— Ти всю ніч був із нею?

— Був.

— Вона кашляла тобі в лице?

Петро замовк.

— Що це за питання?

— Було?

— Кашляла.

— Кров бачила?

— Ні.

— Близько сидів?

Він кинув чобіт на землю.

— Павлусь помер. Вона дві ночі не спала. Я що мав робити — в іншу хату піти?

Мотря не сказала, що, можливо, саме це й мав. Учора вона сама не сказала б такого.

— Тепер не підходь.

Петро засміявся. Не від веселощів.

— Після двох ночей?

— Так.

— Дуже вчасно.

— Так.

Це його зупинило краще за суперечку. Петро сів просто на землю по цей бік мотузки.

— Я тут сидітиму.

— Сиди.

— І нікуди не піду.

— Добре.

— Якщо покличе — піду.

Мотря подивилася.

— Тоді спершу покличеш мене.

— Ти мені не наказуй.

— Не наказую.

— А що?

— Прошу.

Петро опустив голову.

— Оце гірше.

***

Семен вийшов через кілька хвилин. Не підійшов до них одразу. Спершу обмив руки. Зняв верхню полотняну сорочку, яку Одарка дала спеціально для хворих, і залишив її на жердині біля навісу. Мотря чекала.

— Жар?

— Уже є.

— Бубон?

— Не знайшов.

— Ніде?

— Ні.

— Легені?

Семен подивився на неї.

— Я тобі що, всередину залізу?

— Дихання.

— Швидке. Праворуч болить. Кашель із кров’ю.

Петро почув.

— Це чума?

Семен не відповів. Мотря сказала:

— Схоже на моровицю.

— Павлусеву?

— Може бути.

— Тоді чого окремо?

Мотря глянула на Семена. Той уже думав про те саме.

— Бо вона кашляє.

Петро розсердився.

— Люди кашляють.

— Але в Лукаша такого не було, — сказав Семен. — У Гребеня не було. В Яська не було.