Глава 18. Застава

Дорогу перекрили не посеред степу. Книш побачив це ще здалеку й мимоволі схвалив. Люди вибрали вузьке місце між двома відрогами балки, де шлях спускався, перетинав сухе дно й знову підіймався. У відкритому степу сорок чоловіків можна було просто об’їхати. Тут для воза лишався один нормальний прохід. Поперек нього поставили три порожні підводи.

Між колесами натягли жердини. За ними лежали сідла, мішки, кілька в’язанок хмизу. Коней відвели вище, щоб не заважали. Ніякої фортеці. Але проїхати непомітно не вийде.

— Не вчора придумали, — сказав військовий осавул.

Книш їхав поряд.

— Що?

— Заставу ставити.

— А ти думав, зимівничани тільки овець рахують?

Осавул глянув на нього.

— Я нічого не думав.

— Це зараз корисно.

— Ти всю дорогу такий?

— Я ще стримуюся.

Позаду їхали двоє писарів і шестеро козаків. Не більше. Калнишевський дотримав слова: зброєю дорогу не відкривати. Усі були озброєні, звісно. Без зброї на Запорожжі навіть мирна розмова іноді виглядала підозріло. Коли до застави лишилося кроків сто, один із чоловіків унизу вийшов на дорогу й підняв руку.

— Стійте.

Осавул зупинив коня.

— Кіш Запорозької Січі.

— Бачимо.

— Хто у вас старший?

Чоловік показав назад.

— Шульга.

— Який?

— Грицько.

Книш тихо сказав:

— Знаю.

— Добре?

— Не дуже.

Осавул скривився.

— Це що означає?

— Що він не дурень.

— А погано чому?

— З дурнем швидше.

***

Грицько Шульга був років на десять молодший за Книша й виглядав років на двадцять старшим. Кривий ніс. Велика сива борода. Ліва брова розсічена старим шрамом. Книш пам’ятав його ще по тих часах, коли Шульга міг три дні пити, четвертого дня сісти на коня й обігнати тверезих. Тепер жив у зимівнику десь неподалік, мав синів, худобу й, за чутками, грошей більше, ніж любив показувати.

Вийшов без рушниці. Шабля була при боці.

— Остап.

— Грицьку.

Шульга подивився на військового осавула.

— А тебе прислали нас різати?

— Якби різати, приїхав би не з шістьма.

— Може, впевнений у собі.

— Не настільки.

Шульга кивнув.

— Добре.

Осавул дістав папір.

— Наказ Коша.

— Читати вмію.

— Тоді зручно.

— Але спочатку скажи: на Січі мор є?

— Є хворі.

— Я питав не це.

Осавул помовчав.

— Є.

Позаду Шульги хтось вилаявся. Чоловіків біля підвід було більше, ніж здавалося з пагорба. Частина сиділа за схилом. Молоді, старші, козаки, кілька посполитих. Книш побачив навіть двох хлопців, яким рано було тримати рушницю так упевнено.

— Холодні? — запитав Шульга.

— Є.

— Вставали після смерті?

Осавул глянув на Книша. Шульга помітив.

— Оце мені вже не подобається.

Книш зліз із коня.

— Бували.

Гомін став голосніший.

— Сам бачив? — запитав Шульга.

— Сам.

— Де?

— Біля Кодаку давно. Тепер у Гарді. У дорозі.

— Скільки?

— Різних випадків.

— Не крути.

— Я не рахував тих, кого не бачив.

Шульга кілька секунд дивився.

— Тоді ти залишишся.

— Я вже приїхав.

— Не так. Розкажеш людям.

Осавул втрутився:

— Ми приїхали передати наказ.

— А ми не курінь на Січі, щоб ти поставив біля дверей довбиша й велів слухати.

— Ви Війська Запорозького люди.

— Саме.

Шульга показав на тих, хто стояв за ним.

— І вони хочуть чути, заради чого мають відкрити дорогу.

— Ніхто не каже відкрити її всім.

Шульга вперше здивувався.

— А що каже?

Осавул подав папір.

— Читай.

***

Грицько читав повільно. Не через неписьменність. Кожен рядок перевіряв двічі. Біля слів про воду зупинився.

— «При підозрі воду сильно кип’ятити».

— Так.

— А коням?

Осавул відповів:

— Якщо є інша — давати іншу.

— А якщо нема?

Книш сказав:

— Тоді на Січі теж не знають.

Шульга підняв очі.

— Оце в наказі не написано.

— У наказах рідко пишуть, чого не знають.

— Дарма.

Дочитав до старих кам’яних кладок.

— У нас таких половина степу.

— Не кожен камінь.

— А який?

— Біля води. Де раптом міняється рівень. Де є чорне. Де люди починають мерзнути.

— «Чорне» — це що?

Книш дістав вуглину. На землі намалював тонку лінію.

— Як волосина. Але може ворушитися.

Хтось позаду голосно сказав:

— Хробак.

— Може, — відповів Книш.

— Може, коріння.

— Може.

— То чого ви самі не знаєте, а нам накази шлете?

Книш повернувся на голос. Говорив молодий козак із рудою бородою.

— Бо коли дізнаємося все, тебе може вже не бути.

— А тебе?

— Мене теж.

Молодий замовк. Шульга дочитав.

— І дорогу ми маємо відкрити.

— Ні, — сказав осавул.

— Тут написано «не перешкоджати військовим гінцям і необхідним командам».

— Саме.

— А як я відрізню необхідну команду від непотрібної?

— Папери.

Шульга засміявся.

— Мор читає печатки?

— Ні.

— Тоді яка різниця?

Осавул не відповів одразу. Шульга склав наказ.

— Отож.

***

Людей зібрали колом. Не всіх. Заставу залишили під вартою. Книш сидів на перекинутому відрі, яке хтось приніс із воза. Військовий осавул стояв поряд. Шульга не став головувати — тільки сказав, хто приїхав і навіщо. Після цього заговорили всі. Книш перші хвилини слухав. Це було корисніше за промови. Один казав, що на Січі холодні й тому звідти не можна випускати нікого.

Інший відповідав, що його брат там служить і не стане він тримати його за прокаженого через чужу хворобу. Третій кричав, що біля його зимівника померло двоє людей. Четвертий перепитав: