Глава 10. Не озивайся

— Остапе.

Голос ішов із темряви за кіньми. Молодий Лук’яненко ворухнувся під кожухом. Книш одразу затиснув йому рот долонею. Той сіпнувся від несподіванки.

— Тихо.

— М-м…

— Не озивайся.

Лук’яненко перестав пручатися. Книш забрав руку. Захар Вовк стояв біля вогню з рушницею. Данило Шрам відійшов праворуч, Гук — ліворуч. Ніхто більше не жартував. Коні збилися докупи. Один тихо іржав.

— Остапе.

Тепер ближче. Лук’яненко прошепотів:

— Це Іван.

Книш глянув на нього.

— Точно?

— Голос його.

— Мовчи.

— Він може бути живий.

— Може.

— Нога в мене зламана, не голова.

— Тоді користуйся головою.

Лук’яненко стиснув щелепи. Із темряви долинуло:

— Остапе, це я.

Молодий заплющив очі.

— Іван.

Книш поклав два пальці йому на губи. Вовк тихо запитав:

— Стріляти?

— Куди?

— На голос.

— Пороху багато?

— Досить.

— На війну теж досить?

Вовк невдоволено опустив рушницю трохи нижче. Вогонь потріскував. У казані застигав недоїдений куліш. Від коней ішла пара. За світлим колом навколо багаття степ здавався порожнім. Голос знову покликав:

— Остапчику.

Лук’яненко здригнувся. Книш це відчув.

— Що?

Молодий дивився перед собою.

— Так мене тільки мати кликала.

— Іван чув?

— Раз. Може, два.

— Значить, міг запам’ятати.

— Мати померла чотири роки тому.

Книш повернувся до темряви.

— Іване!

Лук’яненко схопив його за рукав.

— Ви ж самі сказали не озиватися.

— Тебе просив.

— Велика різниця.

Книш не відповів.

— Іване! Вийди до світла!

За межами багаття щось хруснуло. Раз. Потім ще. Повільні кроки. Вовк звів курок.

— Не стріляй, поки не побачиш.

— Я вже дуже хочу побачити.

— Потерпи.

Постать з’явилася між двома кущами. Чоловік. У сорочці. Без свити. Йшов босий. Лук’яненко різко вдихнув.

— Він.

Книш не відводив очей.

— Це твій Іван?

— Так.

Іван зупинився за кілька кроків від світла. Молодий. Темне волосся. На щоці довгий шрам. Праве плече трохи нижче за ліве. Лук’яненко назвав би його Іваном серед сотні.

— Іване, — сказав він.

Книш вилаявся.

— Я ж просив.

— Та замовкніть.

Іван дивився тільки на молодого Остапа.

— Ти ногу зламав.

— Зламав.

— Боляче?

— Терпимо.

— Я думав, тебе вбило.

— А я думав, тебе.

Іван усміхнувся. Нормально. Так усміхалася людина, яка знайшла товариша.

— Ходімо звідси.

Лук’яненко навіть спробував підвестися. Книш притис його за плече.

— Куди?

Іван нарешті подивився на старого.

— До дороги.

— Навіщо?

— Тут небезпечно.

— Від кого?

Іван глянув назад.

— Він ходить.

— Хто?

— Той.

— Сухий?

— Так.

— А де він?

Іван показав у темряву.

— Там.

Книш подивився на ноги чоловіка. Босі. Цілі. Десять пальців.

— Підійди до вогню.

Іван завмер.

— Нащо?

— Хочу обличчя краще побачити.

— Ти мене не знаєш.

— От і познайомимося.

Іван ступив уперед. Один крок. Полум’я було ще далеко. Він зупинився.

— Досить.

— Ні.

— Я вас і звідси бачу.

— А я старий.

— То окуляри купи.

Вовк глянув на Книша.

— Дотепний.

Лук’яненко сказав:

— Він завжди такий.

Іван усміхнувся йому.

— Пам’ятаєш, як у Василя курку вкрали?

Молодий Остап теж усміхнувся.

— Ти вкрав.

— Ти їв.

— Бо вже зарізав.

— А Василь три дні шукав.

— Тиждень.

— Три дні.

— Тиждень.

Іван задумався.

— Може, тиждень.

Лук’яненко засміявся. Книш не засміявся.

— Як курку звали?

Іван подивився на нього.

— Що?

— Курку.

— Хто курей називає?

— Василь.

Лук’яненко перестав усміхатися.

— Звідки ви…

Книш не відводив очей від Івана.

— Як звали?

Тиша.

— Не пам’ятаю.

Лук’яненко прошепотів:

— Маринка.

Іван одразу:

— Маринка.

Вовк повільно підняв рушницю.

— Почалося.

Іван побачив.

— Остапе.

— Стій там.

— Це я.

— Стій.

— Він вас обдурює.

Іван показав на Книша.

— Старий знає.

Книш відчув, як пальці похолоділи.

— Що я знаю?

Іван глянув йому просто в очі.

— Павло просив.

Ніхто біля багаття не поворухнувся. Книш почув тільки тріск поліна.

— Що?

Іван зробив ще пів кроку.

— Не палити.

Книш вихопив пістоль.

— Назад.

Вовк тихо запитав:

— Що він сказав?

Старий не відповів. Іван дивився на нього.

— Ти тримав за ноги.

Книш звів курок.

— Назад.

— Він кричав.

— Назад.

— Ти був молодий.

Постріл ударив так близько, що Лук’яненко закрив голову руками. Іван упав. Куля ввійшла вище грудей. Книш стояв із витягнутою рукою. З дула тягнувся дим. Вовк глянув на нього.

— Це хто такий Павло?

Книш мовчав.

— Старий.

— Потім.

— Ти знав, що це не Іван?

— Тепер знаю.

Лук’яненко дивився на тіло.

— Ви його вбили.

— Лежи.

— А якщо це був він?

— Тоді я відповім.

— Перед ким?

— Перед тобою теж.

Молодий спробував сповзти з нош. Гук утримав.

— Нога.

— Пустіть!

— Остапе.

— Я сам подивлюся!

— Сиди.

Іван за межами вогню ворухнувся. Лук’яненко замовк. Гук відступив. Тіло сперлося руками об землю. Підняло голову. Куля залишила темну дірку в сорочці. Іван став на коліна. Потім на ноги. Вовк вистрілив. Цього разу в обличчя. Постать відкинуло назад.