Глава 9. Кожух

Книш виїхав із Гарду без прощань. Мотря все одно його наздогнала. Він уже минув останні двори, коли почув позаду копита й озирнувся. Мотря їхала на тій самій гнідій кобилі. Хустка сповзла на потилицю, за плечем висіла торба.

— Бугай тебе випустив?

— Ні.

Книш притримав коня.

— Тоді вертайся.

— Я й не їду з вами.

Вона злізла. Разом із Книшем до Січі поверталися четверо козаків, які привезли лист Калнишевського. Троє зробили вигляд, що дуже зайняті сідлами. Четвертий дивився відкрито. Мотря підійшла до Книша.

— Дай кружок.

— Навіщо?

— Подивитися ще раз.

— Учора дивилася.

— Учора Максим не сказав, що він показує дорогу.

Книш дістав полотняний мішечок. Не віддав. Тримав на долоні.

— Тільки не руками, — сказала вона.

— Я вже носив руками.

— І саме тому зараз їдеш із ним через пів Запорожжя.

Він пирхнув. Мотря витягла з торби шмат полотна.

— Розгорни.

Кістяний кружок упав на тканину. При денному світлі він здавався зовсім не страшним. Жовтуватий. Старий. По краях стертий. Таку річ можна було знайти в землі й кинути назад, навіть не показавши нікому.

— Отвір, — сказала Мотря.

— Бачу.

— Тут щось терло.

Вона показала край.

— Шнур.

— Або ремінець.

— На шиї носили.

— Ярема казав те саме.

— Гнат.

— Хай Гнат.

Мотря нахилилася.

— А це?

Поряд із чотирма короткими й двома довгими рисками була ще одна подряпина. Майже непомітна. Книш придивився.

— Учора її не було.

— Була.

— Я б помітив.

— Ти вчора дивився при свічці.

— Я не сліпий.

— Ще не зовсім.

Один із козаків усміхнувся. Книш глянув. Усмішка зникла.

— На що схожа? — запитала Мотря.

Старий узяв край полотна й повернув кружок. Подряпина йшла від однієї довгої риски до самого отвору.

— Тріщина.

— Нігтем не чіпай.

— Чому?

— Бо я прошу.

— Сильна причина.

Він усе ж не торкнувся. Мотря загорнула кружок.

— У Січі не грійте.

— Це кістка.

— Чорна нитка теж виглядала як волосина.

— Добре.

— І не клади біля тіла хворого.

— Чому?

— Бо…

Вона замовкла. Книш чекав.

— Бо мені так буде спокійніше.

— Нарешті добра відповідь.

Він сховав мішечок. Мотря не рушила.

— Ще щось?

— Так.

— Кажи.

— Якщо в дорозі побачите мертвого — не підходьте.

Книш усміхнувся.

— Мотре.

— Що?

— Я сімдесят років дожив не тому, що бігаю обіймати мерців.

— Сімдесят?

— Сам порахувала.

— Хотіла почути.

— Почула.

Вона поправила йому комір свити. Зробила це машинально. Книш здивувався більше, ніж якби вона його вдарила. Мотря теж.

— Вітер.

— Бачу.

— Їдь уже.

Вона відійшла. Книш узяв повід.

— За Максимом дивись.

— Буду.

— Якщо чорне піде нижче живота…

— Що?

Старий помовчав.

— Тоді не залишайся з ним сама.

— Це все?

— Все.

Він поїхав. Мотря стояла на дорозі, доки вершники не стали маленькими. Потім повернулася до Гарду. Вона ще не дійшла до першої хати, коли почула крик Одарки. Ясько сидів на призьбі й плакав. Не голосно. Просто сльози текли по щоках, а він сердито витирав їх рукавом. Одарка тримала його за голову.

— Де була?!

— Що сталося?

— Гарячий.

Мотря присіла. Торкнулася лоба. Рука відсмикнулася сама. Жар.

— Коли?

— Зранку встав нормальний. Їсти не захотів.

— Живіт?

Хлопчик похитав головою.

— Голова болить?

Кивнув.

— Де був учора?

— Тут.

Одарка одразу:

— Нікуди не пускала.

Мотря взяла Яська за руку. Пульс швидкий.

— Морозило?

— Трохи.

— Коли?

— Вночі.

Одарка зблідла. Мотря подивилася на хлопчика.

— Води багато пив?

— Ні.

— Зараз хочеш?

— Ні.

Це мало б заспокоїти. Не заспокоїло. Вона обережно промацала шию. Під пахвами. Ясько скривився.

— Боляче?

— Лоскотно.

— Терпи.

Чисто.

— Ногу.

— Нащо?

— Яську.

Він сердито підняв сорочку й відсунув край штанів. Одарка стояла поряд. Мотря промацала пах. Хлопчик закричав. Не від лоскоту.

— Тут?

Ясько зігнувся.

— Боляче!

Мотря відразу відпустила. Під пальцями було маленьке ущільнення. Ще не таке, як у Лукаша. Але було. Одарка побачила її обличчя.

— Ні.

Мотря не відповіла.

— Ні.

— Тітко.

— Він до того купця не ходив.

— Я знаю.

— Ти ж сама казала.

— Знаю.

— Тоді не може.

Мотря взяла Яська за плечі.

— Слухай мене. Підеш у повітку.

Хлопчик заплакав сильніше.

— Я нічого не зробив.

— Я знаю.

— Чого тоді?

— Бо там тихіше.

— Я хочу тут.

— Яську.

— Не хочу сам.

Мотря подивилася на Одарку. Та вже зрозуміла.

— Я з ним.

— Ні.

— Ти мені наказуєш?

— Так.

— Ти в моїй хаті.

— Тому й наказую.

Одарка випросталася.

— Він мій.

— Ти йому не мати.

— Я його з пелюшок…

— Саме тому.

Мотря говорила різко, бо інакше голос міг зламатися.

— Якщо це чума, ти до нього не ляжеш.

Одарка дивилася.

— А хто?

— Я.

— Ти вже була біля купця.

— Отож.

— А Семен?

— Покличемо.

Ясько тихо запитав:

— Я помру?

Мотря повернулася до нього. Ось це питання було найважчим. Не Максим із трьома смертями. Не чорні нитки. Не мрець у річці. Семирічний хлопчик із гарячим чолом.

— Ми будемо тебе лікувати.

— Це не те, що я спитав.