Глава 8. Два мори

Першим помер купець із синім жупаном. Той самий, що вчора кричав біля застави про дві бочки акерманського вина і вісімнадцять років чесної торгівлі. До ранку він уже не кричав. Семен розбудив Мотрю, коли над Бугом тільки починало сіріти. Одарка відчинила йому двері й одразу сказала:

— Ноги витри.

— Там сухо.

— Мені байдуже.

Семен витер. Мотря вийшла з комори, на ходу зав’язуючи хустку.

— Хто?

— Купець.

— Чорне?

— Побачиш.

— Максим?

— Лежить.

— Тиміш?

— Спить.

Одарка вже стояла біля печі.

— Їсти.

— Нема часу.

— Мор почекає п’ять хвилин.

— Одарко…

— Учора пішла натщесерце, ввечері повернулася зелена. Сідай.

Семен подивився на Мотрю.

— Я б не сперечався.

— Тебе не питають.

— Я саме тому живий.

Одарка поставила на стіл миску вчорашньої каші, полила зверху конопляною олією. Мотря сіла. Їсти не хотілося. З’їла кілька ложок. Ясько спав на лаві під кожухом. Одна босa нога стирчала назовні. Мотря підійшла й накрила. Семен чекав біля дверей.

— Тепер можна?

Одарка подивилася на миску.

— Ні.

Мотря доїла.

— Тепер?

— Тепер іди.

Вони вийшли. Світанок був холодний. У Гарді вже майже ніхто не спав. Біля дороги стояли люди. Не натовп, як учора, але більше, ніж мало б бути так рано. Говорили тихо. Побачивши Семена, замовкали. Базар не відкрився. Це Мотря помітила відразу. Звично там уже хтось вовтузився з діжками, виносив товар, сварився за місце. Тепер вози стояли накриті, лавки порожні. Біля шинку сидів Мартин Губа. Сам.

— Закрито? — здивувався Семен.

— Осавул велів до полудня.

— Учора не хотів.

— Учора в нього мертві не вставали на одному кінці Гарду, поки чума не зайшла з другого.

Мотря зупинилася.

— Чума?

Мартин глянув.

— Так люди кажуть.

— Люди ще й хвіст у Максима бачили.

— Хвоста не бачив.

— От і мовчи.

Мартин зітхнув.

— Горілки не хочете?

— О шостій ранку?

— А що? Вона часу не знає.

Семен майже звернув. Мотря взяла його за рукав.

— Іди.

— Я тільки…

— Іди.

— Жорстока жінка.

— Потім подякуєш.

— Навряд.

Купця поклали в окремій буді біля старого карантину. Туди вже нікого не пускали. Двоє вартових стояли від дверей подалі, ніж учора. Один побачив Семена.

— Нарешті.

— Давно так?

— Вночі почалося.

— Що саме?

— Горів.

— Як?

— Рукою торкнутися не можна. Потім кричати став.

Мотря спитала:

— Де боліло?

Вартовий показав на пах.

— Тут.

Семен перестав іти.

— Гуля?

— Здоровенна.

— Чого одразу не покликали?

— Кликали. Тебе не знайшли.

Семен глянув на Мотрю.

— Я був у Тимоша.

— А іншого цирульника?

— Послали.

— І?

Вартовий знизив голос.

— Побачив і пішов.

— Куди?

— Сказав, що це моровиця.

Мотря відчинила двері. Семен схопив її за плече.

— Стій.

— Що?

— Якщо справді чума.

— Учора біля нього стояло пів застави.

— Це не причина лізти ще раз.

— А що робитимеш?

Семен озирнувся. Вартові слухали.

— Полотно на лице.

Мотря не сперечалася. Не тому, що вірила, ніби полотно врятує. Просто так було легше зайти. Всередині пахло потом, блювотою і кислим вином. Купець лежав на боці. Синій жупан валявся на підлозі. Сорочка була розстебнута. Обличчя почервоніло. Не посіріло. Не зблідло. Горіло. Мотря торкнулася чола через тканину. Гаряче. Купець розплющив очі.

— Води.

Семен і Мотря переглянулися.

— Дати? — запитав вартовий.

— Дай.

Чоловік випив кілька ковтків. Сам відсунув кухоль.

— Досить.

Мотря присіла біля нього.

— Як звати?

— Лукаш.

— Далі?

— Мокрицький.

— Де болить?

Він показав. Семен підняв край сорочки. Біля паху шкіра була натягнута й червона. Під нею випинався вузол більший за волоський горіх. Купець застогнав, щойно Семен торкнувся.

— Не чіпай!

Семен одразу забрав руку. Мотря побачила його обличчя. Він уже знав.

— Що? — запитав Лукаш.

Семен мовчав.

— Що там?

— Запалилося.

— Виріж.

— Не зараз.

— Я заплачу.

— Гроші при собі лиши.

— У мене є.

— Кажу ж — лиши.

Лукаш схопив його за рукав.

— Це чума?

Семен не виривався.

— Схоже.

Купець кілька секунд просто дивився. Потім відпустив.

— Ні.

— Лукашу.

— Ні.

— Ти звідки їхав?

— Казав уже.

— Богопіль.

— Так.

— Чоловік у дорозі помер.

Лукаш заплющив очі.

— Старий був.

— Ти торкався його речей?

Мовчання.

— Лукашу.

— У нього добрий кожух був.

Вартовий біля дверей тихо вилаявся. Мотря повернулася.

— Вийди.

— Я ж…

— Вийди.

Той вийшов. Лукаш сказав:

— Я заплатив.

— Кому?

— Чоловікам, які ховали.

— За кожух?

— Він мертвий був.

Семен присів навпочіпки.

— Де кожух?

Лукаш подивився на підлогу. Під головою в нього лежав складений темний кожух. Мотря відступила.

— Не чіпати.

Семен піднявся.

— Нікого сюди.

Вартовий за дверима перепитав:

— А він?

— Лишається.

— Сам?

Мотря глянула на купця. Той чув.

— Я не хочу сам.

Семен стиснув зуби.

— Я повернуся.

— Коли?

— Скоро.

— Не бреши.

Семен не відповів. Вони вийшли. Мотря відразу зняла полотно з обличчя. Хотілося повітря.

— Це вона? — запитала.

— Та.

— Справжня?

— Гуля. Жар. Біль.