Глава 7. Литаври

Литаври вдарили, коли більшість уже повечеряла. Перший удар прокотився над майданом низько й важко. Другий змусив людей виходити з куренів. Після третього навіть ті, хто не мав жодного стосунку до старшини, перестали робити те, що робили.

— Рада?

— Яка ще рада проти ночі?

— Турок прийшов?

— Якби турок, сурми були б.

— А ти вже великий знавець.

— Більший за тебе.

Біля Кущівського куреня ніхто не виходив. Перед дверима стояли четверо озброєних козаків. Це привертало більше уваги, ніж литаври. Чоловіки з сусідніх куренів проходили повільніше. Дивилися. Дехто питав, що сталося. Вартові відповідали однаково:

— Наказ Коша.

До вечора ці три слова вже почали дратувати. Усередині Кущівського теж.

— Я до коня вийду, — вчетверте сказав Федір Кобець.

Курінний отаман навіть не підняв голови.

— Сядь.

— Він зранку не напоєний.

— Напоять.

— Хто?

— Люди.

— Я теж людина.

— Сьогодні ні.

Хтось зареготав. Федір повернувся.

— А ти чого?

— Бо смішно.

— Зараз буде ще смішніше.

— Спробуй.

— Годі! — гримнув отаман.

Обидва замовкли. Ненадовго.

— То хоч сказали б, що сталося, — буркнув хтось із дальнього кутка.

— Хворий чоловік.

— Через одного хворого нас двадцять душ зачинили?

— Не двадцять.

— Тих, хто на базарі, теж сюди женуть?

Отаман глянув на двері.

— Женуть.

— А якщо я з ним не говорив?

— Поки посидиш.

— До ранку?

— До ранку.

— А як не до ранку?

Отаман підняв очі.

— Тоді завтра будеш питати.

Федір сів. На лаві поруч лежала його шабля. Він посунув її далі. Не тому, що боявся щось зробити. Просто не хотів, щоб отаман подумав, ніби він збирається. У курені пахло кашею, димом, мокрими онучами й людьми. Звичайний запах. Тільки двері охороняли свої. І це змінювало все. Курінних отаманів збирали не на майдані. Їх покликали до Коша. Калнишевський не хотів великої ради. Поки що.

У кімнаті швидко стало тісно. Люди стояли біля стін, у дверях, дехто лишився в сусідній кімнаті. Усі говорили водночас.

— Якщо підозра на чуму, треба передмістя закривати.

— Ти закрий, а людям їсти що?

— Здоровим людям?

— Торгівці завтра рознесуть це по всій окрузі.

— А може, нічого немає.

— Хворий є.

— Один.

— З Гарду пишуть про кількох.

— Хто писав?

— Паланковий осавул.

— Полковник де?

— У команді.

— То осавул уже моровицю визначає?

Калнишевський сидів і слухав. Не перебивав. Поки люди говорили, він дивився на обличчя. Тих, хто боявся, було видно. Тих, хто хотів удавати, що не боїться, — ще краще. Військовий писар поклав перед ним лист. Той самий. Край уже замастився від рук.

— Братчики.

Не крикнув. Але голосу вистачило. Розмови стихли.

— Що маємо. З Бугогардівської паланки прийшов лист. Біля Гарду закрито перевіз. Є кілька хворих.

Хтось перепитав:

— Чума?

— Ознак звичайної чуми поки не описали.

— Тоді навіщо…

Калнишевський підняв руку.

— Один гонець, Петро Зозуля, доїхав сюди з такими самими ознаками. Морозить. П’є багато. Під вухом з’явилося чорне.

У дверях хтось перехрестився.

— Гулі?

— Немає.

— Гарячка?

— Немає.

— То що це за мор?

— Як дізнаємося — скажемо.

Один із курінних, круглолиций чоловік із сивими вусами, озвався:

— Кошовий, якщо зараз оголосимо пошесть, завтра половина купців утече.

— Саме тому не оголошуємо.

— А Кущівський чого замкнули?

— Зозуля там пив воду.

— І що?

— Поки бачимо спрагу серед перших ознак. Треба зрозуміти, чи передається через посуд.

— А може, через дихання?

— Може.

— Тоді ми всі вже…

— Може й не передаватися від людини до людини.

Чоловік розвів руками.

— Добре. А що робити?

Оце було питання. Не «що це». Не «хто винен». Що робити. Калнишевський підвівся.

— На ніч Кущівський лишається окремо. Ті, хто був у канцелярії з гінцем, також. Передмістя працює до звичайного часу. На світанку вирішимо далі.

— Воду?

Кошовий подивився на того, хто запитав.

— Що воду?

— Звідки брати?

Писар пояснив:

— Гонець перед тим, як почав хворіти, багато пив.

— Усі люди п’ють.

— У Гарді хворих тягне до води.

Хтось тихо сказав:

— Упирів теж.

Кілька голів повернулися. Калнишевський одразу:

— Хто сказав?

Ніхто.

— Чую ще раз балачки про упирів — сам посаджу до Зозулі, щоб познайомилися.

Кілька чоловіків усміхнулися. Напруга трохи спала. Військовий суддя запитав:

— Що з Підпільною?

Калнишевський відповів:

— До ранку нікого на берег без потреби. Човни підтягнути. Двох уздовж води з кожного боку.

— Через що?

— Зозуля каже, дорогою за ним ішов якийсь чоловік.

— Хворий?

— Каже, стріляв у нього.

— Убив?

— Каже, той встав.

Тепер ніхто не засміявся. Калнишевський продовжив:

— Перед Січчю той чоловік пішов у бік води.

— Сам Зозуля бачив?

— До води — ні. Чув.

— Отже, міг звернути куди завгодно.

— Міг.

— Тоді навіщо човни тягнути?

Кошовий подивився на нього.

— Бо човен легше витягти ввечері, ніж людину завтра.

Цього вистачило.

— Ще що?

Калнишевський повернувся до військового осавула.

— На воротах подвоїти варту. Тих, хто приходить із боку Гарду, оглядати.

— Усіх?

— Усіх.

— Наших теж?

— Особливо наших.

Кільком це не сподобалося. Було видно.

— Ми тепер своїх як татар будемо трясти?

— Татар теж.

— Люди образяться.

— Переживуть.