Глава 6. Лист

Під перевізним човном щось пройшло вдруге. Цього разу його побачили всі. Не людину — тільки темну спину під водою. Вона з’явилася біля корми, на мить піднялася майже до поверхні й пішла далі проти течії. Данило Марченко відступив від берега.

— Сом.

Ніхто не відповів.

— Великий сом, — повторив він.

Крук тримав рушницю напоготові.

— Сом човни руками не мацає.

— А ти руки бачив?

— Я чув.

— Вухами руки чув?

— Даниле.

— Що Даниле? Я двадцять років на цій воді. Тут такі соми є, що теля потягнуть.

Книш стояв трохи вище, біля мокрого піску.

— Нехай буде сом.

Крук озирнувся.

— Ти ж сам…

— Нехай буде.

— І все?

— А що ти зробиш? Стрілятимеш у воду?

Крук подивився на темну річку. Рушницю опустив. Бугай наказав витягнути всі човни на берег. Це виявилося складніше, ніж сказати. Перевізники лаялися. Човни були важкі, людей бракувало, один застряг кормою в мулі. Довелося будити ще чотирьох чоловіків. За пів години берег спорожнів. Тільки Ярема сидів під вартою в буді й вимагав їсти. Справжній, як тепер усі казали. Ніхто не сміявся з цього слова.

Петро Зозуля побачив Нову Січ уже після сходу сонця. Він чекав цього весь ранок. Коли дорога піднялася, між осіннім степом нарешті показався темний вал, Петро навіть усміхнувся. Доїхав. Учора ввечері він у цьому сумнівався. Уночі — майже перестав вірити.

Кінь теж ішов із останніх сил. На боках засохла піна, голова опустилася. Петро кілька разів злазив і вів його за повід, але тоді мерз сильніше. Мерзнути він почав учора на світанку. Спершу просто зябли руки. Потім зуби. Другий гонець, Остап Шило, сказав повертатися. Петро відповів, що лист важливіший. Вони посварилися. Остап спробував забрати лист. Петро вдарив його руків’ям пістоля. Тепер було соромно. Особливо за брову.

Треба буде вибачитися. Якщо Остап повернувся в Гард, там уже знають, що Петро поїхав далі. Значить, слідом могли когось послати. Він озирнувся. Дорога була порожня. Добре. До Січі лишилося зовсім трохи. Петро дістав бурдюк. Струснув. Порожній.

— От халепа.

Кінь ворухнув вухом.

— Тобі легко. Ти хоч траву їси.

Говорити з конем було дурно, але після ночі наодинці голос допомагав не заснути. Спати хотілося страшенно. І пити. Найбільше пити. Востаннє Петро пив години дві тому. Знайшов низину, де після дощу лишилася вода. Кінь відмовився. Петро випив. Вода пахла прілим листям. Тепер знову сушило рот. Попереду вже було видно передмістя. Дим. Вози. Коні. Люди. Після порожньої дороги вони здавалися дивом.

Хтось вів двох биків. Біля кузні дзенькало залізо. Козак із оберемком дров сперечався з іншим через те, куди їх складати. На базарі ще тільки розкладали товар, але вже кричали один на одного так, ніби торг ішов пів дня. Петро в’їхав між дворами. Запахло димом, кінським гноєм, смаженою рибою. Живе місце. Справжнє. Він раптом дуже захотів залишитися тут, біля першої буди. Злізти. Напитися.

Лягти десь у сіні. Лист віддати першому козакові й сказати: занеси. Але Бугай наказав передати в Кіш. Особисто. Петро рушив далі. Біля воріт його зупинили.

— Звідки?

— Бугогардівська паланка.

— Чий?

— Кущівського.

Вартовий глянув на коня.

— Гнав?

— Гнав.

— Чого?

Петро торкнувся пазухи.

— Лист.

— Від кого?

— Паланкової старшини.

Другий вартовий підійшов ближче.

— До кого?

— У військову канцелярію.

— Показуй.

— Не тобі.

— А кому?

— Писареві.

Вартовий скривився.

— Дуже важний.

Петро не мав сили сваритися.

— Брате, я з учора в сідлі. Або пусти, або клич того, кому можна показати.

Вартовий придивився до нього.

— Ти чого такий білий?

— Не спав.

— П’яний?

— Якби ж.

— З коня злізти можеш?

— А треба?

— Уже цікаво.

Петро зліз. Коліна мало не підломилися. Він схопився за сідло. Обидва вартові це побачили.

— Хворий?

— Задовбався.

— Гарячка?

— Нема.

Перший торкнувся його чола. Петро ледве втримався, щоб не відсахнутися. Рука була гаряча. Нестерпно гаряча.

— Холодний.

— Бо їхав.

— Сонце вже пригріло.

— То пустиш чи тут помирати?

Вартовий пирхнув.

— Не сміши. До канцелярії сам дійдеш?

— Дійду.

— Коня лиши.

— Не вкрадеш?

— Твого? Мені мій дорожчий.

Петро віддав повід. Пройшов ворота. Уперше в житті Січ здалася йому надто великою. Він бував тут десятки разів. У дитинстві думав, що на Січі всі безперервно або б’ються, або радяться, або скачуть кудись із шаблями. Потім виріс і побачив, що здебільшого тут роблять те саме, що скрізь. Їдять. Лаються. Латають одяг. Чистять зброю. Шукають того, хто взяв чужий казан. Позичають гроші. Брешуть, що повернуть.

На майдані було людно, але без метушні. Біля куренів хтось сушив мокрий одяг. Двоє козаків тягнули бочку. Старий сидів на лаві й голив молодшого просто неба; клієнт крутився, а старий грозився відрізати йому вухо. Церква Покрови стояла над усім цим звичайним життям так спокійно, ніби війни десь далеко не існувало. Петро йшов повільно. Під ногами земля хиталася. Біля одного куреня його гукнули:

— Зозуле!

Він удав, що не почув.

— Петре!

Тепер довелося зупинитися. З лави підвівся Савка Рябий. Колись вони разом ходили в команді під Очаків. Савка отримав кулю в литку й після того кульгав, зате всім розповідав, що турок цілив йому просто в серце.

— Ти звідки взявся?

— З Гарду.

— Давно?

— Оце зараз.

— Чого пика як у покійника?

Петро усміхнувся.

— Скучив за тобою.

— Брешеш.

— Дуже.

Савка підійшов.

— Їсти будеш?

При слові «їсти» Петрові стало нудно.

— Потім.

— Горілки?