Глава 5. Той берег

— Він не я!

Голос долетів через воду вдруге, слабший через шум Бугу. Люди на березі мовчали. Мотря дивилася на чоловіка по той бік і намагалася розгледіти обличчя. Відстань була невелика для річки, але вночі все розпливалося: туман, місячне світло, темна смуга очерету. Видно було тільки постать у сорочці й свиті, розмаяній на одному плечі. Книш першим опустив смолоскип.

— Не переправляти.

Крук повернувся до нього.

— Там наш козак.

— Один наш уже був тут.

— Той міг бути ким завгодно.

— Він назвався Яремою.

— Я теж можу назватися турецьким султаном.

— Ти для султана задрібний.

Крук уже не слухав.

— Яремо! — крикнув він через воду. — Стій там!

— А куди я піду?!

Голос був знайомий. Принаймні Крук його впізнав.

— Це він.

Книш похитав головою.

— Ти того теж упізнав.

— Я його мокрим із річки витягав. Обличчя синє, пика розпухла. Хто там що розбере?

Семен подивився на нього.

— А говорив він чиїм голосом?

Крук не відповів. Мотря сказала:

— Поставте питання.

— Яке?

— Таке, на яке чужий не відповість.

Крук задумався.

— Яремо!

— Що?

— Кому ти минулої весни програв сіру кобилу?

На тому боці запала пауза.

— Я її не програв!

Крук засміявся.

— Ти програв.

— Кость Лисий шахрував!

— Кому програв?

— Костеві!

Крук подивився на Книша.

— Досить?

— Ні.

— Що ще тобі треба?

— Те, що лежало в кишені того, хто сидів у карантині, теж можна було спитати про кобилу.

Семен глянув на старого.

— Ти думаєш, воно пам’ятає?

Книш не відповів. Бугай підійшов до самої води.

— Яремо! Як ти там опинився?

Чоловік на тому березі розвів руками.

— Якби пам’ятав, уже сказав би!

Мотря машинально повернула голову до Семена. Він теж почув. Не «не знаю». Обидва ледь помітно всміхнулися. Ніхто більше не зрозумів чому.

— Останнє, що пам’ятаєш! — крикнув Бугай.

— Криницю!

— Що біля криниці?

— Гнат кричав.

— Через що?

Ярема довго не відповідав.

— Через те, що ми знайшли.

Книш ступив ближче.

— Що саме?

На тому боці постать завмерла.

— Хто це?

— Книш.

Пауза стала довшою.

— Остап?

Старий уперше змінився на обличчі.

— Звідки ти мене знаєш?

— Максим розказував.

— Що?

— Казав, ти колись приходив на зимівник.

Мотря повернулася до Книша.

— Приходив?

— Було.

— Коли?

— Роки три тому.

— І мовчав.

— Не було про що говорити.

З другого берега закричали:

— Там під криницею люди!

Книш стиснув губи.

— Які люди?

— Сухі!

Мотря відчула, як Бугай поруч напружився.

— Скільки?

— Багато.

— Живі?

Ярема на тому боці засміявся. Не весело.

— Ти сам себе чуєш?!

Бугай махнув рукою.

— Гаразд. Стій там. До води не лізь.

— Та я пів ночі сюди добирався!

— Тим більше відпочинеш.

— Переправте мене!

— До ранку посидиш.

— Тут холодно!

Книш сказав:

— Добре.

Крук обернувся.

— Що добре?

— Що холодно.

— А як він замерзне?

— Розпалять вогонь.

— Ти ж сам казав не гріти.

— Хворих.

Крук потер обличчя.

— Я скоро тебе в річку кину.

— З тієї сторони чи з цієї?

Бугай перекрив їх обох:

— На тому березі є перевізна буда.

Він крикнув Яремі:

— Чуєш?

— Чую!

— Іди до буди! Не всередину — під навіс. Вогонь розпалиш подалі. До води більше не підходити.

— Їсти дайте!

— Дамо.

— Як?

Бугай глянув на перевізників. Один із них, Данило Марченко, одразу похитав головою.

— Я не попливу.

— Я й не прошу тебе до нього лізти.

— А човен?

— Підете удвох. Залишите харчі на березі й назад.

— А якщо він кинеться?

— Не підходьте.

Другий перевізник сказав:

— Уночі течія погана.

— Ти тут двадцять років людей возиш.

— Саме тому й кажу.

Бугай не сперечався.

— Тоді на світанку.

Ярема з другого боку почув не все.

— Що там?

— До ранку чекаєш!

Відповідь долетіла така, що Мотря перехрестилася більше з поваги до винахідливості, ніж із побожності. Крук усміхнувся.

— Оце Ярема.

Книш не усміхнувся.

— Може бути.

До ранку Гард не спав. Люди намагалися не виходити з хат, але це не означало, що вони спали. У темряві гавкали собаки, хтось раз у раз ходив до застави довідатися про родича, з боку рибних заводів двічі долинав крик — обидва рази через п’яних. Шинок Мартина Губи працював. Мотря дізналася про це, коли Бугай послав її до Тимоша, а дорогою назустріч вивалилися троє чоловіків.

Один побачив її й радісно сказав:

— О! Лікарка!

— Ще раз так назвеш — язик відсохне.

— Вилікуєш.

Двоє інших засміялися.

— Ідіть додому.

— Ми додому йдемо.

— Дім у вас в іншому боці.

Вони дружно подивилися назад.

— Точно.

Мотря пройшла повз. Потім зупинилася.

— Воду де пили?

— В шинку.

— Яку?

— Горілку.

— А до горілки?

Чоловіки задумалися.

— Що?

— Нічого. Йдіть.

Вона сама почула слово, яке мало не сказала, й розсердилася. У старій карантинній будівлі пахло димом, кислим потом і мокрим одягом. Тиміш сидів на підлозі, притулившись до стіни. Руки йому більше не зв’язували. На дверях стояли двоє.

— Як він?

— Лається.

— Це я чую.

— Пити просив.

Тиміш підняв голову.

— Бо люди п’ють.

— Скільки?

— Один кухоль.