Глава 4. Шість тижнів

Ярема підвівся до половини, хоча руки були зв’язані за спиною. Семен відскочив.

— Лежи.

Ярема не послухав. З його волосся ще текла вода. Сорочка прилипла до грудей. На губах синіло. Він не дивився ні на Семена, ні на Крука, ні на рушниці, які вже тримали напоготові. Дивився туди, де за очеретом текла річка.

— Яремо.

Крук підійшов збоку.

— Чуєш мене?

Очі ворухнулися.

— Чую.

Голос був тихий, але цілком людський. Крук повільно опустив рушницю.

— Ти втопився.

Ярема глянув на свій мокрий одяг. Ніби тільки тепер помітив.

— Може.

Семен присів перед ним.

— Що пам’ятаєш?

— Холод.

— Потім?

Ярема повів плечима. Мотузка натяглася на зап’ястках.

— Відро ніс.

— Кому?

— Максимові.

— Далі.

— Біля криниці стояв Гнат. Сказав, вода добра стала.

— До того смерділа?

Ярема насупився.

— Недовго.

— Ти пив?

— Усі пили.

Книш стояв трохи далі, біля очерету. Семен помітив, що старий тепер майже не дивився на Ярему. Його більше цікавила течія.

— Остапе.

Книш підняв руку. Тихо. По воді щось пливло. Спочатку Семен подумав — гілка. Темний шматок виринув між жовтим листям, повернувся течією. Чобіт. Потім показалося коліно. Людина пливла обличчям униз. Крук першим зайшов у воду.

— Стій! — гаркнув Книш.

Але цього разу Іван послухав лише наполовину. Не рушив далі, проте й не вийшов. Течія винесла тіло ближче. Семен придивився.

— Наш?

Ніхто не впізнав. Чоловік був без шапки. Темне волосся закривало обличчя. Одяг не козацький — довгий полотняний каптан, вузькі штани. Течія розвернула його. На шиї темнів широкий поріз. Крук вилаявся.

— Тат?арин?

Демко похитав головою.

— На ногайця не схожий.

Тіло пропливло повз. Ніхто за ним не поліз. Ярема раптом захрипів. Усі обернулися. Він тягнувся до води. Не міг підвестися через зв’язані ноги, тому повз по камінню, роздираючи коліна.

— Тримай його!

Демко наступив на мотузку. Ярема впав.

— Пусти.

— Лежи.

— Пусти мене.

Він говорив спокійно. Це було гірше за крик.

— Там людина, — сказав Ярема.

Крук глянув услід тілу. Воно вже зникало за поворотом.

— Мертва.

— Не мертва.

Семен присів.

— Звідки взяв?

Ярема повернув до нього голову.

— Чую.

— Що?

— Як б’ється.

Демко нервово засміявся.

— Серце через річку почув?

Ярема не відповів. Книш підійшов і схопив його за волосся. Семен аж підскочив.

— Ти що робиш?

Старий відтягнув Яремину голову назад і подивився під вухо. Чисто. Тоді під друге. Теж.

— Пусти, — сказав Ярема.

Книш відпустив.

— Його окремо від Гната.

— Чому? — запитав Крук.

— У Гната чорне вже пішло вниз.

— А в цього нема.

— Отож.

Семен нахилився до Яреми.

— Ти мерзнеш?

— Ні.

— Жарко?

— Нормально.

— Пити хочеш?

Ярема подивився на річку.

— Так.

Семен подав бурдюк. Ярема понюхав воду. Відвернувся.

— Не хочу.

Семен повільно закрив бурдюк.

— Чим не догодила?

— Стояча.

— Її набрали сьогодні вранці.

Ярема знову дивився на течію.

— Мертва.

Ніхто не засміявся. До Гарду рушили ще до полудня. Микиту прив’язали до одного воза, Гната — до другого. Ярему посадили верхи, зв’язавши ноги під черевом коня. Сава їхав із Демком: сам у сідлі тримався, але весь час повертав голову в бік річки. Книш наказав нікого не вкривати. Цього разу Семен не сперечався.

Дорогою почав дмухати різкий вітер. Низьке сонце ще світило, але тепла не давало. Над балками тяглися довгі тіні. Гнат прокинувся першим.

— Розв’яжіть.

Ніхто навіть не озирнувся.

— Круче.

— Їдь, — сказав Крук.

— Руки затекли.

— Перетерпиш.

— Я вам що, татарин?

Демко обернувся.

— Татарин хоча б не кусається.

— Я нікого не кусав.

— Ще не вечір.

Гнат почав лаятися. Довго й винахідливо. Семен слухав із дивним полегшенням. Це було знайоме. Здорове. Так людина поводилася, коли їй боліло, було холодно й образливо сидіти зв’язаною на возі. Може, все й справді можна було пояснити хворобою. Гарячка. Марення. Задуха. Слабкий пульс. Непритомність. Навіть Максим. Семен уже бачив людей, яких помилково вважали мертвими. Рідко, але бачив. Тільки куля. Він згадав пляму на Максимовій сорочці.

І те, як той пішов після пострілу. Семен поправив торбу й пришпорив коня.

— Книшу.

Старий їхав попереду.

— Га?

— Той біля Кодаку.

Книш не озирнувся.

— Що він?

— Ти сказав, один встав.

— Сказав.

— Розкажи нормально.

— Нема чого.

— Ти пів дня тягнеш нас за собою, наказуєш зв’язувати людей і холодом їх морити. Якраз є чого.

Книш трохи притримав коня. Семен порівнявся.

— Це був козак?

— Ні.

— Хто?

— Хлопець.

— Який?

— Малий.

Семен чекав. Книш потер пальцями ліве коліно.

— Років дванадцять. Може, тринадцять. Ми стояли тоді недалеко від Кодаку. Хлопця витягли з води. Утопився.

— А потім?

— Поховали.

— І?

— Наступного ранку він сидів на могилі.

Семен мовчав. Книш говорив без звичної гри. Ніяких загадок.

— Люди розкопали яму, а там порожньо. Хлопець нічого не пам’ятав. Сказав, що хоче пити. Його забрали в хату.

— Зігріли.

— Так.

— І що сталося?

Книш подивився на дорогу.

— До вечора померли троє.

— Він їх убив?

— Одного.

— А двоє?

— Захворіли.

Семен відчув, як сідло раптом стало незручним.

— Як?

— Спершу мерзли. Потім вода. Потім жар.

— Чорне під шкірою?