Глава 3. Мертві Води

До світанку Максим не прокинувся. Його винесли з паланкового двору й поклали в порожній повітці, де тримали старі невода. Семен наполіг, щоб двері не зачиняли наглухо. Остап Книш сказав забрати кожух. На цьому вони мало не побилися.

— Людина лежить холодна, як камінь.

— От і нехай.

— Він може бути живий.

— Тоді полежить.

— А якщо помре?

Книш подивився на нього з таким виразом, що Семен замовк сам. Тимоша й двох інших чоловіків розвели по окремих приміщеннях. До ранку в усіх трьох почався той самий озноб. Пили багато. Просили відчинити двері. Один разом із водою вимагав горілки, тож люди трохи заспокоїлися: поки чоловік просить горілки, світ іще тримається. Мотря майже не спала.

Коли над Бугом посіріло, вона вийшла з двору й нарешті побачила, скільки людей зібралося за огорожею. Не козаки. Жінки. Діти. Двоє старих рибалок. Якийсь чоловік із кошиком яєць, який, мабуть, ішов на торг і дорогою пристав до гурту. Чутка зробила за ніч те, чого осавул так старанно намагався не допустити.

— Мотре!

Її гукнула Настя Рубаниха. Вона стояла попереду, притискаючи до себе дівчинку років чотирьох.

— Правда, що мор?

— Хто сказав?

— Усі.

— «Усі» — це хто?

Настя озирнулася на людей, ніби вони могли відповісти.

— Кажуть, Тиміш почорнів.

— Не почорнів.

— А Вернигора?

Мотря зупинилася.

— Що Вернигора?

— Помер?

— Лежить.

— То помер?

— Насте, йди додому.

— Я додому й піду. Тільки скажи, дітей вести звідси чи ні.

Поруч заговорили всі.

— Мій чоловік на рибному заводі.

— А переправу вже зачинили?

— Вночі когось не пустили з того боку.

— Кажуть, із самої Січі наказ прийшов.

— Яка Січ? — розсердилася Мотря. — До Січі звідси ще їхати й їхати.

Запала коротка тиша. Старий рибалка пирхнув.

— Люди вже й Гард із Кошем переплутали.

— От і не плутайте, — сказала Мотря. — Тут паланковий Гард. На Січі мене б до Коша й близько не пустили.

— А тут що робиш? — запитав хтось із задніх.

Мотря не побачила хто.

— Те саме, що половина вас. Живу.

Рубаниха фиркнула.

— Вона тут раніше за тебе трави продавала, дурню.

Кілька людей засміялися. Добре. Сміх був потрібний. Мотря підняла голос:

— Дітей нікуди не везіть. Воду беріть там, де брали завжди. До паланкового двору не лізьте. Якщо хтось почне сильно мерзнути без причини або пити так, що не може напитися, ведіть до Семена.

— А якщо гуль нема?

— Яких гуль?

— Чумних.

— Немає поки гуль.

Знову заговорили. Мотря відчула, що сказала зайве. Слово «поки» натовп почув краще за все інше.

— Розходьтеся, — крикнув вартовий біля воріт. — Сказано ж!

Ніхто особливо не поспішав. Тоді з двору вийшов Бугай. Осавул не кричав. Просто став біля воріт. Люди почали розходитись. Мотря подумала, що це теж талант. Їй для такого доводилося сваритися. У кімнаті паланкового писаря пахло воском, мокрою вовною і вчорашнім димом. На столі лежав аркуш із кількома рядками, які Сорока переписував уже втретє.

— «За підозрою на небезпечну хворобу», — прочитав він. — Так залишити?

Бугай ходив від вікна до дверей.

— Залиш.

— Якщо це піде до Коша, нас запитають, яка хвороба.

— Напишемо, коли знатимемо.

— А якщо лист перехоплять росіяни?

— Чому мають перехопити?

Писар підняв брови. Бугай махнув рукою.

— Добре. Пиши без «небезпечну».

— Тоді навіщо взагалі лист?

— Грицьку.

— Пишу.

Семен сидів біля столу й розтирав пальці. Він щойно повернувся від Тимоша. Мотря стояла біля дверей. Книш узагалі не сів. Притулився плечем до стіни й дивився у вікно.

— До Мертвих Вод їдуть восьмеро, — сказав Бугай. — Іван Крук старший. Із ним Демко Гладкий, його брат Степан, Левко Чепурний, Петро Смик, ще двоє козаків і Семен.

Він глянув на Книша.

— Ти сам напросився.

— Було.

— Дев’ять.

— Я десята, — сказала Мотря.

Бугай навіть голови не повернув.

— Ні.

— Там можуть бути хворі.

— Семен є.

— Семен учора мертвого живим визнав після того, як живого мертвим визнав.

Сорока кашлянув у кулак. Семен сказав:

— Дуже смішно.

— Я не жартую.

— Тому ще гірше.

Бугай нарешті повернувся до неї.

— Мотре, це роз’їзд.

— Бачу.

— Не бачиш. Їдемо туди, звідки шестеро вчора привезли одного покусаного, а другого лишили. Можуть бути татари. Можуть бути хворі. Може бути біс його знає що.

— От тому…

— Ні.

— Я знаю трави.

— У степу трава не втече.

— Знаю, що шукати на шкірі.

— Семен теж уже бачив.

— Після того, як я показала.

Бугай потер перенісся.

— Якби ми були на Коші, ця розмова закінчилася б ще біля брами.

— Але ми в Гарді.

— Саме так. І мені вистачає людей, які пояснюють мені різницю.

Книш тихо сказав:

— Нехай лишається.

Мотря повернулася до нього.

— Вас не питала.

— А я не тобі.

Бугай теж глянув на старого.

— Чому?

— Хтось має дивитися за тими трьома.

— Семен…

— Семен їде.

Мотря відкрила рота. Книш додав:

— І якщо чорне під шкірою полізе далі, вона помітить раніше за ваших вартових.

Це було настільки розумно, що сперечатися стало важче. Мотря зненавиділа його ще трохи.

— Добре, — сказала вона. — Але воду звідти не пийте.

Семен фиркнув.

— Дякую, сам би не здогадався.

— Ти вчора хотів гріти Максима.

— І ще довго це слухатиму?

— Якщо повернешся — довго.

Бугай грюкнув долонею по столу.

— Досить.

У кімнаті замовкли.

— Виїжджаєте зараз. До темряви назад. Якщо знайдете Микиту — везете зв’язаним.