Глава 2. Не грійте його

Максим Вернигора дивився на стелю. Мотря стояла так близько, що могла торкнутися його коліна, але він її не бачив. Принаймні спершу. Груди не рухалися. Вона дивилася на них довше, ніж треба було. Вдих. Нічого. Ще. Нічого.

— Максиме.

Його очі повільно повернулися до неї. Мотря відступила. Лучина в руці затремтіла, і гаряча смола капнула їй на палець. Вона навіть не відчула.

— Максиме Вернигоро.

Губи чоловіка розійшлися. З рота вийшов звук. Сухий, тихий. Наче повітря продавили крізь вузьку щілину. Потім Максим вдихнув. Різко. Усім тілом. Мотря здригнулася. Другий вдих був коротший. На третьому він закашлявся.

— Христа ради!..

Рудий хлопець стояв у дверях.

— Біжи по Семена.

Той не ворухнувся.

— Біжи!

Хлопець зник. Максим моргнув. Подивився на Мотрю. Тепер уже точно бачив.

— Де?..

Голос був такий слабкий, що вона нахилилася.

— Що?

— Де я?

Мотря не відповіла. Максим спробував підвестися.

— Лежи.

Він ніби не почув. Підняв голову, сперся ліктем на дошки. Рухався незграбно, але сам.

— Лежи, сказала.

Мотря поклала долоню йому на груди. Під сорочкою було холодне тіло. І нічого більше. Вона натиснула сильніше. Максим глянув на її руку.

— Що ти робиш?

Мотря забрала долоню.

— Дихай.

— Я й дихаю.

Він сказав це сердито. Як жива людина. Не як мара. Не як упир із бабських історій. Мотря піднесла пальці до його шиї.

— Не крутися.

— Відчепися.

Максим спробував відсунути її руку. Сили в нього вистачило. Під пальцями Мотря нічого не відчула. Вона змінила місце. Ще раз. Нічого. Може, не туди поставила. Може, руки змерзли. Може, серце билося так слабко, що вона не могла його знайти.

— Ти мене чуєш?

— Та чую.

— Як тебе звати?

Максим насупився.

— Ти дурна?

Мотря видихнула. Це чомусь трохи заспокоїло.

— Як тебе звати?

— Максим.

— Далі.

— Вернигора.

— Звідки ти?

Він подивився на стіни.

— З Мертвих Вод.

— Що було вночі?

Максим перестав сердитися. Задумався.

— Вночі?

— Тобі стало зле.

— Ні.

— Панько каже, тебе трусило.

— Панько…

Максим сів. Мотря не встигла зупинити. Він опустив босі ноги на долівку.

— Де Панько?

— Тут.

— Ярема?

— Не знаємо.

Максим провів рукою по обличчю. На місці надрізу, який Семен зробив удень, кров уже засохла.

— Води дай.

Мотря взяла кухоль, що стояв біля стіни. Понюхала. Вода. Подала. Максим вихопив кухоль і випив до дна.

— Ще.

— Повільніше.

— Ще дай.

Вона налила з глека. Він знову випив усе. Вода побігла з кутика рота на бороду, далі за комір сорочки.

— Ще.

— Досить.

Максим стиснув кухоль.

— Дай.

Цього разу в голосі щось змінилося. Не дуже. Просто слово прозвучало твердіше.

— Потім.

Він дивився на глек.

— Максиме.

Не відповів.

— Максиме.

Його очі залишалися на воді. Мотря поставила глек подалі. Тоді він повів за ним головою. Двері відчинилися. Семен увірвався всередину так швидко, що мало не збив Мотрю. За ним — рудий і ще двоє козаків. Семен зупинився. Максим подивився на нього.

— Чого витріщився?

Ніхто не відповів.

— Семене, — сказала Мотря.

— Бачу.

— Що бачиш?

— Що сидить.

Максим вилаявся.

— Ви всі подуріли?

Семен підійшов.

— Руку.

— Нащо?

— Давай руку.

— А пішов ти.

— Максиме, руку дай.

Вернигора подивився на нього хвилину, тоді простягнув. Семен узяв за зап’ясток. Чекав. Переклав пальці. Ще раз. Його обличчя не змінилося, але Мотря побачила, як він ковтнув.

— Ну? — спитав Максим.

Семен не відповів. Поклав долоню йому на груди. Максим скривився.

— Холодні руки.

Один із козаків біля дверей перехрестився. Максим помітив.

— Ти чого?

Чоловік опустив руку.

— Нічого.

— Тоді не дивися так.

Семен приклав вухо до грудей Максима. У коморі стало зовсім тихо. Максим подивився на Мотрю.

— Він завжди дурний був?

— Часто.

Семен випростався.

— Заткніться обоє.

— Серце? — запитала Мотря.

Він глянув на неї.

— Вийди.

— Ні.

— Мотре.

— Ні.

Максим перевів погляд з одного на другого.

— Що з серцем?

Семен узяв його за підборіддя, повернув обличчя до світла.

— Зіниці.

Мотря піднесла лучину.

— Далі.

Вогонь освітив обличчя. Максим одразу відсахнувся.

— Прибери.

— Зачекай.

— Прибери, кажу.

Він затулив очі рукою.

— Пече.

Мотря відвела лучину.

— Очі?

— Все.

— Що все?

— Гаряче.

У коморі було холодно. Навіть Мотря вже відчувала, як мерзнуть ноги. Семен торкнувся Максимового чола.

— Ти холодний.

— Мені жарко.

Мотря згадала Остапа Книша. Не грійте його.

— Треба винести його звідси, — сказав Семен.

— Куди?

— До мене.

— Навіщо?

— Бо тут холод собачий.

— Йому жарко.

— Він хворий.

— Семене.

— Що?

— Не грій його.

Семен подивився на неї.

— Чому?

Мотря відкрила рота. І замовкла. Сказати «так сказав старий, якого ніхто, крім мене, не бачив» було не найкращим способом виграти суперечку.

— Він сам каже, що йому гаряче.

— Людина мало що каже в гарячці.

— У нього немає гарячки.

— Саме тому й треба гріти.

— А якщо ні?

Семен роздратовано видихнув.

— Що «якщо ні»?

— Не знаю.

— От коли знатимеш, тоді сперечатимешся.

Максим раптом встав. Усі відступили. Він похитнувся. Мотря схопила його під руку. Відчуття було дивне. Ніби тримала чоловіка, який щойно вийшов з ополонки.