Глава 1. Зимівник

Бугогардівська паланка, осінь 1770 року

На Гарді рибою смерділо навіть уночі. До цього запаху звикали швидше, ніж до гуркоту води. Свіжа риба, стара риба, луска під ногами, мокрі невода, діжки із сіллю, дим від вогнищ, на яких щось варилося від ранку до вечора. Під осінь до всього домішувався ще один запах — мулу. Буг мілів, між камінням оголювалися темні береги, й вода тягла холодом.

Мотря йшла від рибних заводів угору, несучи в одній руці кошик, а другою притримуючи хустку. Вітер налітав із річки поривами, і двічі вона вже ловила її біля самого потиличника.

— Та лети вже, — сказала сердито.

Хустка не полетіла. Позаду хтось засміявся.

— З чоловіками так само говориш?

Мотря не обернулася.

— З розумними — ні.

Сміх урвався. Інший чоловік зареготав голосніше. Біля крайньої буди двоє козаків витягували з невода рибу. Один стояв босий, закотивши штани вище колін, хоча вода була вже така, що від неї ломило кістки. Другий сидів навпочіпки й виплутував великого сазана, який бив хвостом по мокрій землі. Життя йшло як завжди. Це Мотря помітила потім. Того ранку їй навіть на думку не спало дивуватися звичайності.

На подвір’ї паланки стояли осідлані коні. Біля стайні сперечалися через мішок вівса. Писарів молодший помічник біг кудись із паперами під свитою, притискаючи їх до грудей від вітру. На призьбі сидів старий козак без двох пальців на лівій руці й латав чобіт.

Гард був не Січчю. Тут, біля паланкового двору й рибних заводів, стояли сімейні хати й господарські двори; жінки й діти були такою ж звичною частиною поселення, як козаки, рибалки та наймити.

Чоловіків останнім часом у Гарді поменшало. Навесні й улітку команди одна за одною йшли на війну, а ті, що верталися, привозили новини, які ставали гіршими в міру того, як їх переповідали. Турка побили. Татар розігнали. Під Очаковом наших поклали стільки, що землі не видно. За Дністром мор. На Поділлі мор. У якомусь селі люди вимерли всі до одного.

Через два дні виявлялося, що село було не одне, людей померло не сто, а тисяча, а моровицю привіз турецький купець, який перед смертю почорнів увесь і прокляв християн. Мотря перестала слухати такі розмови ще влітку. Люди любили страшне, доки страшне жило далеко. Вона зайшла у двір і поставила кошик на лаву.

— Семене!

Ніхто не відповів.

— Семене, бодай тебе качки з’їли.

З-за дверей визирнув хлопець років п’ятнадцяти. Рудий, із розбитою губою.

— Його нема.

— А де він?

Хлопець знизав плечима.

— То навіщо визираєш?

Він подумав.

— Не знаю.

— Молодець.

Мотря відкинула шмат полотна з кошика. Під ним лежали два горщики мазі, перев’язані мотузкою пучки висушеного зілля, шмат воску, коріння оману й невеликий полотняний мішечок із тим, що Семен замовляв ще тиждень тому. Рудий нахилився.

— Що там?

Мотря накрила кошик.

— Від цікавості.

— А що воно лікує?

— Цікавих.

Хлопець знову подумав і цього разу зрозумів.

— Тю.

Він пішов. Семен Чорнобай був цирульником і останні три роки вважав, що це дає йому право сваритися з усіма, хто лікує людей не так, як він. З Мотрею сварився найбільше.

Утім, коли потрібна була мазь на опік, кора на пропасницю чи щось для чоловіка, який третій день не міг сходити до вітру, присилав когось до неї. Сам не приходив. Гордість. Мотря сіла чекати. Не минуло й хвилини, як собаки біля нижньої дороги загавкали. Спочатку один. Потім ще два. Хтось гукнув від річки. Мотря глянула туди без особливого інтересу. На дорозі показалися вершники. Двоє.

За ними їхав віз. Кінь тяг його повільно, опустивши голову. Праве колесо раз у раз падало в колію, і тоді на возі щось підскакувало. Не щось. Людина. Мотря підвелася.

Чоловік лежав поперек воза, ногами до дороги. Його накрили кожухом, але ступні залишилися назовні. На одній була постола, друга — боса. Вершник попереду махнув рукою.

— Гей! Людей сюди!

Тепер уже всі дивилися. Старий із чоботом перестав шити. Писарів помічник зупинився посеред двору. Із буди вийшли троє козаків.

— Що сталося?

— Семена кличте.

— Якого Семена?

— Цирульника, якого ж іще!

Вершник спішився. Мотря знала його. Панько з Кущівського куреня, молодий, худий, із дуже великими вухами. Навесні він ходив у похід і повернувся без коня, зате з татарським ножем, який показував кожному охочому. Тепер ножа при ньому не було.

— Де Чорнобай? — запитав він.

— Пораненого привезли? — крикнув хтось.

Панько глянув на віз.

— Ні.

Мотря підійшла ближче.

— Давно?

Панько впізнав її.

— Що давно?

— Помер.

Він провів долонею по обличчю. На щоці залишилася смуга бруду.

— Уночі.

— Де?

Другий вершник сказав:

— Не лізь, Мотре.

Вона подивилася на нього.

— Тебе коли питатиму, тоді й відповідатимеш.

— А як мор?

У дворі стало тихіше. Не зовсім тихо — з Бугу й далі тягнувся гуркіт, десь за огорожею мукала корова, хропів кінь. Але люди замовкли. Панько вилаявся.

— Який іще мор?

— А ти знаєш, який він? — запитав старий із призьби.

— Знаю, що не цей.

— Звідки?

Панько відкрив рота і нічого не сказав. Мотря підійшла до воза.

— Не чіпай! — сказав другий вершник.

Вона відгорнула край кожуха. Чоловікові було років тридцять, може трохи більше. Борода коротка, русява. Обличчя бліде, губи темні. Очі заплющені. Мотря нахилилася, не торкаючись. Запаху майже не було. Кінський піт. Вовна. Земля. І ще щось болотяне від кожуха.

— Хто він?

— Максим Вернигора.

— Звідки везете?

Панько глянув на другого. Той відповів неохоче:

— Із зимівника.

— Якого?

— На Мертвих Водах.

Старий на призьбі перестав навіть удавати, що шиє. Мотря глянула на нього.