Мертві люди

 Так було завжди: як тільки починалися негаразди, він пакував свою гордість в сумку і їхав до дому. Туди, де колись давно народився і виріс. Він шукав там сили і спокою. А що вона? Вона завжди їхала з ним. Це питання навіть не обговорювали. Залишала справи і тягнулась слідом за ним у глибокі нетрі його колишнього життя. Як тоді, вперше, ще позаминулої весни, коли вранці він мав йти на пари, але замість того сів на потяг і повернувся аж через тиждень.  З ким не буває. Вона все розуміла. Це була їхня традиція.

За холодними вікнами електрички змінювались лісові пейзажі і оранжеві стовбури сосен тікали від чогось невідомого. Потяг їхав на північ. На зупинках в вагон заходили й виходили люди, що повертались з роботи до дому  і з ними вечірній мерзлий вітерець. Снігу не було. Софія сиділа на лаві сама, втиснувши блідий ніс в вікно і фотографуючи очима ностальгічні пейзажі. Взимку вона ще тут не була.

 Між рядами дерев’яних сидінь неквапливо ходила сонна жіночка і питала у людей квитки. На Софію вона не звертала уваги, а от у її супутника, що сидів навпроти, попросила друкований папірець ще на першій станції. Тепер Андрій спокійно спав, притиснувши голову до вікна. За останні дні він сильно втомився і промарнував свої цінні години сну на мирські турботи, які треба було владнати перед від’їздом. От тепер сон і спіймав хлопця.  

Андрій багато працював. Робота забирала час, особливо на речі, які він любив найсильніше. Але були потрібні гроші. Гроші, щоб жити, про решту вже не йшла мова. Тому зранку й до вечора Андрій продавав пралки, електрочайники й мікрохвильовки у великому магазині, ввечері підробляв репетитором з математики, а вночі вчився на юриста, щоб в майбутньому знаходити слабкі місця Феміди й продавати їх за більші  гроші. Але усе це втомлювало. Він швидко згорав у полум’ї своїх хотінь. І знову повертався додому.

Поїзд сповільнив хід. Люди в вагоні пасивно піддались силі тормозіння і трохи хитнулися вперед. Андрій прокинувся. У синій мряці Софія спіймала очима останні оранжеві стовбури, які нарешті зупинились на місці і чекали когось на станції.  Приїхали.

Вони зійшли єдині. Потяг погуркотів далі, а їм лишалась дорога, обабіч якої росли ті самі сосни і вечір, що підкрався так рано.  

Андрій йшов попереду і ніс на плечах свою сумку. Софія зигзагувала позаду і, стрибаючи у калюжі, проламувала тонкий лід, під яким спала порожнеча. З обох боків густішав ліс.  Між двома стовбурами розтягнулась павутина, у якій не жив павук. Вона покрилась інеєм. Покрився інеєм високий борщівник, кістяки якого завмерли в напівпозах. Гілки покрились. Пальці на ногах щеміли від морозу, що проник під підошву черевиків. Кололи п’яти.

Андрій мовчав, потупившись у землю. Бог знає, про що він думає. Вона не знає. Навіть не питає, бо він її однаково не чує. Не чує і завжди робить по-своєму, а потім знову тікає у нетрі. 

Вони йшли тихо. За ними ніби йшли вовки, але це вона йшла за Андрієм.

 Коли за темними гілками дерев завиднілись перші будинки, Софія  зітхнула. Вона вже забула, як відчувати пальці, а вони забули, що таке тепло. Але Андрій повернув на якусь лісову стежину і майже в темряві почимчикував в глиб лісу. Без вагань, лише з цікавістю, дівчина попрямувала за ним, намагаючись ступати рівно в його сліди.

 Прийшли на кладовище. Андрій минув браму, непомітно кивнув і міжмогильними стежечками попрямував далі. Софія намагалася не відставати, хоча й відволікалась на білі відображення рушників на чорних гранітних плитах. Ці білі тіні тихо мандрували з ними, намагаючись розгледіти тих, хто забрів сюди у темну пору. Софію не лякав ні вечір, ні кладовище, ні ці біліючі рушнички. Їй нічого боятись, окрім як себе самої.

Але що йому тут треба? Раніше такого не було, а тут прийшов на кладовище. Кого ти шукаєш серед мерців? Чиє ім’я  хочеш побачити на холодних плитах? Він, як завжди, просто мовчав. Потинявся в темряві серед могил і зупинився. Зупинились білі тіні рушників. З його темної голови трохи сповзла шапка і в ще темніших очах закралася краплина розпачу. Він лишився сам. І сам стояв серед холодних могильних плит, якими гуляли тіні. Їм було його шкода.

Безшумно Софія перемістилась до нього і так непомітно торкнулась його пальців, що він навіть не здригнувся. Завжди важко вгадати той момент, коли треба брати за руку, а коли не треба. Коли людина прагне підтримки, а коли самотності. І сам боїшся натрапити на чиїсь шипи і боїшся лишити беззахисним. В такі моменти беззахисні усі. І утішаючий і того, кого втішають.  Їхні пальці переплелися і вони мовчки стояли. Він все ще шукав, вона все ще не боялася.

 З кладовища вони теж поверталися мовчки. За увесь день ні слова. Софія звикла, тому мовчала ще серйозніше, намагаючись почути про що думає Андрій. Його думки рідко ведуть до чогось хорошого. З них починаються усі його життєві негаразди. З його думок починається незадоволення собою і ще більший потяг до роботи, на якій він хоче вмерти. Він ставить собі живець і женеться за ним, поки зовсім не втрачає сили.

Софія впізнала його дім лише тоді, коли Андрій штовхнув рукою браму і увійшов в двір, де провів дитинство й юність. Через темряву вже майже нічого не було видно, тому вони не зупинялись. Діставши з глечика, що стояв на підвіконні ключ, Андрій відчинив двері і перший ввійшов в коридор. Старі будинки часто пахнуть пилюкою. Цей ще не відійшов від смерті. А для Андрія усе пахло дитинством і з кожним кроком

по дерев’яній підлозі серце все більше і більше заспокоювалось, запевняючи , що тут його ніхто не дістане і він навіть не підозрював, що в темному коридорі був не один.