Мертві душі не гудуть

Дві смуги світла фар розрізали темряви нічної дороги. Срібляста Тойота самотньо котила порожнім шосе.

‒ А у нас точно все вийде? ‒ знервовано, вже вкотре повторював одне й те саме запитання різними словами молодий чоловік в дорогому костюмі.

‒ Ну а як це, може не вийти? - самовпевнено посміхався водій.Сивий, в старому потертому одязі він міг би бути батьком Молодого який їхав з сином копати картоплю на дачу.

Але він був його босом. Чи краще сказати наставником. Сіра футболка і брудні джинси були дещо більшими за його розміри. Весь одяг, включно з білизною, були зняті з неопізнаного небіжчика у морзі. Тіло чоловіка років тридцяти знайшли тиждень тому в покинутому заводському приміщенні, і воно саме стало в пригоді. Молодий вдягати таке вбрання категорично відмовився, вдалось лише умовити його вдягнути хрестик знятий з того ж бідолахи. Тепер він раз по раз пересмикував його, накручував ланцюжок на палець, водив подушечками пальців по барельєфу розп’яття. Чи то набравшись тепла від рук, чи то відчуваючи наближення до місця призначення, хрестик ставав все теплішим і тепер прямо пашів жаром обпікаючи груди крізь тонку сорочку.

На задньому сидінні сиділо ще двоє молодиків з короткими стрижками та в дешевих спортивних костюмах, такі на Барабашово знесилені в’єтнамці продають на вагу. На їх обличчях не читалося страху чи переживання, власне як і будь-яких емоцій чи думок. Їм було все одно в чому брати участь, у вбивстві людини, чи навпаки, в поверненні до життя. Розцінки від того не змінювалися і залишались принизливо низькими. Хоча цього разу від них нічого й не вимагалось. Суто підстраховка на випадок, якщо щось піде не так. Втім, Старий був переконаний, що ніяких форс-мажорів статись не може.

Автомобіль звернув з траси і рівномірний шум шин змінився потріскуванням гравію під колесами. Світло фар вихопило з темряви облізлі ворота і бетонний паркан з зображеними на ньому анкхами, перевернутими пентаграмами вписаними у коло, свастиками та оголошеннями про надання ритуальних послуг. Трава вздовж доріжки була витоптана торговцями, що вдень пропонували тут безутішним родичам придбати пластикові квіти, та юродивими каліками, котрі побирались тут в особливо пожвавлені дні.

Машина зупинилася навпроти залізних воріт покритих кількома шарами фарби, що облущуючись утворювала химерний візерунок. Ліворуч від них стояв такий же обшарпаний вагончик, від якого вже накульгував низенький чоловічок  в запорошених гумових чоботах та рибальському плащі. Він мружився від незвично яскравого світла фар і через це його, і без того порізане зморшками, обличчя ставало схоже на пожмаканий шматок паперу.

‒  Здоров, Маркович. ‒  поплескав його по плечу Старий. ‒  Як ти тут? Все готово?

‒  Звісно, начальник,‒ запосміхався Маркович показавши свої нерівні жовті зуби. ‒  У нас тут все як в елітних санаторіях. Всі лежать, вас чекають.

‒  Ну, дякую-дякую, ‒  Старий вклав йому у руку двухсотгривневу купюру і знаком показав своїм супутникам слідувати за ними.

Тітушки витягнули з багажника декілька туго набитих спортивних сумок, автомобіль жалібно пискнув ввімкненою сигналізацією і востаннє моргнув світлом, ніби благаючи не кидати його наодинці. Тепер простір навколо освітлював лише місяць та смужка брудно-жовтого світла, яке вибивалось з відчинених дверей вагончика.  Вся процесія рушила до воріт.

Коли Маркович зі скрипом зачинив їх ‒  війнуло холодним вітром. Молодий відчув як той пронизує його наскрізь, задуваючи між ребер і намагаючись дістати аж до самого серця. Він почував себе дуже незручно. Міський цвинтар, це зовсім не те місце де б він хотів провести суботній вечір. Він волів би зараз знаходитись у модному клубі чи дорогому ресторані. Зазвичай у такий час він вже добряче накидувався і знаходив собі одну-дві панянки, котрі мали скласти компанію на подальшу частину ночі. Але сьогодні треба було пожертвувати мирськими радостями. Він зібрався з силами і рушив у темряву нічного кладовища.

В таких місцях, тим паче вночі, особливо гостро відчувається вся минущість людського життя. Отак люди, з дня у день бігають містом, крутяться  як можуть, щоб вхопити собі ласий шматок і нажити хоч якесь цінне майно. І все це, лише для того щоб одного дня лягти у вологу землю на околиці міста. Здобути невеличку, проте власну земельну ділянку, огороджену маленьким іржавим парканчиком, із тихими сусідами та хорошою екологією. Свій останній прихисток. А їх нехитрі пожитки пригнічені горем родичі збирають у великі лантухи і, матюкаючись крізь зуби, відносять до найближчого смітника, на радість місцевим жебракам. І нічого більше не нагадує, що була людина, жила, існувала, раділа й сумувала, здобувала і втрачала. Лише невеличкий горбик землі та типовий пам’ятник з банальною епітафією.

“І якби не такі як ми, ремісники душ людських, то нікому б вони вже й не були потрібні”, ‒ проносилось в голові у Молодого поки вони брели темними алеями некрополя, а він боязко озирався по сторонам.

Спочатку були маленькі аскетичні надгробки, над якими височіли могутні ялини та берези. З часом надгробки ставали більшими, а дерева ‒ меншими. На зміну лаконічним радянським обеліскам із зірками, серпами та молотами приходили православні хрести та помпезні пам’ятники з барельєфами й фото в повний зріст.

Через рясно розрослі дерева та кущі здавалося, що йдеш нічним лісом. А могили нагадували барлоги звірів. Треба крокувати обережно, щоб ненароком не потривожити їх.

Аж раптом праворуч від алеї, між рядами пам’ятників та дерев промайнула тінь. За нею ще одна. Молодий подумав, що це йому примарилось. Але Старий теж їх помітив. Він нахилився, примружившись почав щось визирати з-поміж масивних стовбурів  і крадучись попрямував за тінями. Молодий слухняно направився за ним, стараючись якомога тихіше, крок у крок, ступати за своїм провідником. Тітушки теж пішли слідом, але були не такі обережні, і це його дратувало. Він хотів розвернутись і сказати цим пітекантропам все що про них думає. Але не наважувався розірвати зоровий контакт із Старим, боячись, що той від цього розтане в імлі.