Розділ ІІ

Арчибальд надзвичайно любив спостерігати за зорями. Їхній блиск неабияк манив його.

«А цікаво, що там на Місяці? Чи живуть там люди? Чи ростуть там якісь рослини? От би побувати там і на власні очі все побачити!», – мріяв одного разу наш герой. А потім загорівся ідеєю «А чому би й ні?». Так, що потрібно для того, щоб відправитися на Місяць? Як ви думаєте, любі читачі, який автомобіль може довезти до Місяця? Ви абсолютно праві, автомобілі ж не літають! Тоді що? Літак, вертоліт, повітряна куля? Знову не вгадали? Ну звісно ж, ракета! От бачите, які ви розумні, я б не здогадалася. Добре, що Арчи був мудрою черепахою і читав багато різних книг. А знання зайвими не бувають! Тож в одній із книг якраз розповідалося про те, як потрібно будувати ракету. Звісно, що ця справа була непроста, не кожному вона під силу, але якщо проявити трішки терпіння, то можна і з ракетою впоратися. Тож Арчибальд невтомно трудився декілька тижнів. І коли нарешті ракета була готова, то його аж гордість взяла. Адже нічим так не пишаєшся, як тим, що ти зробив своїми лапами.

І от настав нарешті цей час, коли Арчибальд зібрався відправитися у свою найдовшу подорож, адже до Місяця шлях зовсім неблизький. Але пригоди чекають, тому, попрощавшись з друзями, Арчи полетів підкорювати місячні поля. Космос його зачарував, хто не мріяв опинитися серед зорь?

Політ виявився довшим, ніж очікував Арчи, а йому, непосидючій черепашці, важко було впоратися з нудьгою, адже в ракеті, як виявилося, нічим було зайнятися, навіть ні з ким поговорити. А погомоніти з друзями Арчи полюбляв. Саме в таємничому та манливому Космосі наш герой зрозумів, що таке самотність і як важливо мати друзів.

І от через декілька тижнів ракета, на превелике щастя Арчибальда, наблизилась до Місяця. Від нетерпіння Арчи ледь дочекався приземлення, і коли ракета остаточно зупинилась на поверхні Місяця, він пританцьовуючи поспішив відчинити двері. Не сваріть Арчи, кому б не було цікаво побачити місячні пейзажі та протоптати власну стежину на загадковому Місяці? То який він – Місяць? Цікаво? Місяць не був схожий ні на що, що до цих пір бачив Арчибальд. Жодних дерев, кущів та й будь-якої іншої трави на ньому не було. Лише гігантські вирви в ріст не однієї черепашки, ніби якийсь велетень тут залишив свої сліди. І все те було всіх відтінків жовтого кольору, який переливався золотавим сяйвом. Магічне видовище. Але чи є тут хоч одна жива істота? Можливо варто пройтись та пошукати, на  такій великій планеті не може нікого не бути. Тож Арчи вирушив на пошуки місцевих жителів.

Він доволі довго блукав пустими вуличками невідомої місцини серед безлічі кратерів. З кожною годиною прогулянки його надія згасала. А якщо тут нікого окрім нього не має? І він даремно облетів пів світу заради цієї дивовижної подорожі? Його розчаруванню, здавалось, не має меж. Так засмучуються діти, яким батьки обіцяли купити морозиво, а потім так і не зробили цього. А хто любить залишатися без морозива?

 І ось, коли Арчи вже від втоми вирішив сісти перепочити, позаду себе він почув якесь тихе покашлювання. Не вірячи своїм вухам, Арчибальд повільно обернувся, щоб ненароком не налякати того, хто сором’язливо тупцював позад його спини.

- Мойн, –  промовило дивне створіння, піднявши одну лапу. Це створіння не так вже сильно й відрізнялось від Арчибальда. Воно мало також чотири лапки, два ока, ніс, рот. Бракувало для повної схожості лише панциря-будиночка на спині, й колір також був інакший. Як і все на Місяці, його мешканець також був одного з безлічі відтінків жовтого. Проте значно насиченішого ніж земля навколо.

- Приємно познайомитися Мойн, я Арчибальд, прибув до тебе з планети Земля, – приязно привітався з Місячним чоловічком вихований Арчи.

- Ні, ні, Мойн – це не моє ім’я, це вітання для прибульців. Моя мама мені завжди говорила, що якщо хтось з’явиться на Місяці, то потрібно бути ввічливим і піднявши одну лапку, сказати «Мойн».

- О, твоя мама знається в гарних манерах, а як тебе звати? – запитав Арчибальд.

- Ой, я й не пам’ятаю, я так давно тут один, що зовсім забув – якось розгублено промовив Місячний чоловічок.

- То можна я буду тебе називати «Мойн», мені це ім’я до вподоби, – швидко запропонував Арчи, адже він не хотів, щоб новий знайомий засмучувався.

- А мені подобається, – несміливо посміхаючись, промовив Місячний чоловічок. – Можливо хочеш посмакувати місячними сирниками? – одразу ж запропонував він прибульцю. Це було друге правило гостинності від його мами.

- Залюбки, – із надмірним запалом промовив Арчи, адже його шлунок ще декілька годин тому намагався нагадати, що подорожі подорожами, а вже час чогось смачного попоїсти. А з шлунком ніколи не варто сперечатися у таких справах.

Сирники з місячного сиру виявились фантастичними.

- Ти тут один мешкаєш, чи є ще хтось? – ковтаючи ще одного смачнючого сирника та облизуючи пальці, як тут втриматись, запитав Арчи у нового знайомого.

- Я живу на Місяці зовсім один, все чекаю, можливо хтось з інших планет схоче завітати до мене в гост, – сумно сказав Мойн.

- А де ж твоя родина? – вражено вигукнув наш герой.

- Ще коли я був маленьким, мої батьки відправились у навколопланетну подорож. Мама навчила мене бути гостинним до прибульців, вона завжди мріяла зустріти когось іншого виду, їй не вистачало друзів, бо як бачиш на Місяці зовсім не людно. Тато побудував ракету і вони відправились в подорож, вони повинні були повернутися ще до того як Сонце сяде, як любила говорити мама, але Сонце сідало вже тисячу разів, а вони так і не повернулися. Можливо вони заблукали і не можуть відшукати шлях до дому, тому я кожного вечора вмикаю ліхтарі, щоб Місяць було видно навіть з іншої планети.