Глава 4

Артур довго дивився на руків'я меча, яке простягав йому чарівник. Наче перед ним була не звична зброя, з якою він пройшов довгі роки тренувань, а ядовита змія. Але через кілька важких митей він усе ж пересилив себе і стиснув пальці на ефесі.
Мерлін опустив руку, але залишився стояти на місці, спокійно дивлячись на принца, ніби чекаючи неминучого.
Різкий свист розітнув повітря. Артур здоровою рукою змахнув клинком і зупинив лезо за дюйм від шиї Мерліна. Той навіть не здригнувся, лише в його очах майнуло щось схоже на глибоке, втомлене розчарування — ніби ця сцена повторювалася в його житті вже не раз.
— Назви мені бодай одну причину, з якої я не повинен відрубати тобі голову, магу, — тихо вимовив Артур.
Тиша запанувала над галявиною, але тривала вона недовго. Моргана, яка стояла в заціпенінні, раптом зірвалася з місця. Вона кинулася до них і стала між мечем та юнаком, затуливши Мерліна спиною й широко розкинувши руки. В очах мага вперше з'явився легкий подив.
— Що, дозволь дізнатися, ти робиш, Артуре? — практично просичала вона.
— Моргано, відійди вбік, — голос Артура був холодним і безкомпромісним.
В очах принцеси спалахнув гнів, який брат знав аж надто добре.
— Артуре Пендраґоне, — її тон за серйозністю та холодом зрівнявся з тоном принца. — Питаю ще раз: що, хай йому грець, ти коїш? Ця людина врятувала нам життя, і...
— І він маг, який за законом Камелота має бути страчений, — відрізав Артур.
— І він врятував нам життя! — прокричала вона, не відступаючи ні на крок. — Якби не він, цей монстр розірвав би нас обох. Це так ти хочеш віддячити нашому рятівникові? Убивши його?
— Батько стратив би його на місці, не замислюючись ні на секунду, — жорстко парирував Артур, не опускаючи меча. — Ти знаєш закон. Магія — це зло, вона розбещує і вбиває. Утер учив нас, що обов'язок короля — захищати своїх людей від цієї зарази, незважаючи на почуття.
— Ти повинен бути кращим за нашого батька! — вигукнула Моргана. Її голос здригнувся, але став м'якшим. — І до цього моменту я щиро вважала, що ти й справді кращий. Я була впевнена, що ти станеш великим королем, але якщо ти вбиватимеш тих, хто допомагає тобі, тих, хто врятував тебе... то нічого доброго з тебе не вийде, Артуре.
Вона зробила обережний крок до леза, дивлячись братові прямо в очі.
— Я ж бо знаю тебе краще, ніж будь-хто інший. Це я, твоя старша сестра, співала тобі колискові, поки батько сидів на радах. Це я доглядала за тобою, коли ти хворів у дитинстві, я практично виховала тебе. Артуре, будь же хоч трохи розсудливішим. У тобі ж немає тієї сліпої ненависті, яка з'їдає нашого батька.
Вона підійшла ще ближче, майже торкаючись грудьми вістря, і поклала долоню на його руку, що стискала меч.
— Та й якби ти справді хотів убити його, ти б зробив це одразу, а не почав розводити розмови. Мене ти не обдуриш, брате. Ти ж і сам шукаєш привід, щоб відпустити його. Правильно?
Артур довго дивився в її очі, в яких читалися благання і віра в нього. Його плечі опустилися. Він важко зітхнув і відвів меч убік, опускаючи його до землі.
— Гаразд, — глухо вимовив він. — Цього разу я забуду те, що бачив. Цього разу я відпускаю тебе.
Він перевів важкий погляд на Мерліна й повільно промовив, карбуючи кожне слово:
— Але тільки цього разу. Якщо з твоєї провини щось станеться в нашому королівстві, якщо через тебе постраждають люди... тебе знайдуть, і винна в цьому будеш і ти, Моргано.
— Якби він хотів комусь нашкодити, він би це вже зробив, — тихо зауважила сестра, опускаючи руки.
— Я роблю це тільки заради неї, — Артур ступив до Мерліна, нависаючи над ним. — Ти врятував мою сестру... Тільки за одне це я готовий заплющити очі на твою природу. Але не смій більше з'являтися в місті, якщо я побачу тебе в Камелоті хоч раз — тебе стратять. Ти зрозумів мене, магу?
Мерлін, який увесь час мовчки спостерігав за їхньою суперечкою, просто кивнув із незворушним обличчям.
Покінчивши з цим, Артур розвернувся і підійшов до солдата. Той уже стояв на ногах, з недовірою обмацуючи власне тіло. На місці страшної рани, де ікла звіра розірвали плоть, була лише гладка шкіра. Нога, кістка якої була роздроблена капканом, тепер була абсолютно цілою і тримала вагу тіла без найменшого болю.
Артур простягнув йому руку. Воїн зі здивуванням витріщився на долоню принца, але потім міцно потис її.
— Ти хоробро бився, солдате. Навіть під загрозою смерті та з важкою раною ти став на захист моєї сестри й мене. Як твоє ім'я, хлопче?
— Моє ім'я Ланселот, Ваша Високосте.
— Так ось, Ланселоте, — Артур стишив голос, щоб їх чули тільки вони. — Про те, що тут сталося, і про те, що зробила ця людина, я сподіваюся, ти мовчатимеш.
— Присягаюся честю, Ваша Високосте, — твердо відповів Ланселот, дивлячись прямо в очі принцу. — Цей юнак, — він кивнув у бік Мерліна, — врятував моє життя. Тепер я у вічному боргу перед ним. Моя честь велить мені захищати невинних і тих, хто себе захистити не може, а моє серце каже, що він не винен у злі. Я не вірю в те, що він міг би накоїти ті жахи, що приписують таким, як він. Тому я мовчатиму, мій принце.
Артур усміхнувся, задоволений відповіддю.
— Я бачу, ти гідна людина, Ланселоте. З цього дня ти переходиш під моє особисте командування. Сер Леон казав мені, що ти непоганий мечник, а мені дуже потрібен гідний супротивник на тренувальному майданчику. Як гадаєш, ти зможеш мені з цим допомогти?
Обличчя Ланселота витягнулося від подиву, але потім у його очах з'явилася суміш благоговіння та глибокої вдячності.
— Це честь для мене, Ваша Високосте.
І він шанобливо схилився в поклоні.
За стіною дерев почувся гул, що наростав. Спочатку він нагадував шум вітру, але швидко посилювався, аж поки сама земля під ногами не задрижала від важкого тупоту багатьох копит. Незабаром кущі розступилися, і на галявину перед хатиною вирвався загін вершників. Червоні плащі із золотим драконом замиготіли серед зелені — усього їх було близько трьох десятків.
На чолі колони скакав сер Леон; він на ходу зістрибнув із коня і, кинувши поводи зброєносцю, швидким кроком попрямував до принца.
— Ваша Високосте, — доповів він, ледве переводячи подих. — Коли ми повернулися до місця стоянки коней, там на нас уже чекав один із патрулів. Його Величність король вислав їх на ваші пошуки ще на світанку.
Артур перезирнувся з Морганою. Принцеса злегка зблідла, живо уявивши, який прийом і які пояснення чекають на неї в тронному залі.
— Сподіваюся, ти пояснив їм причину нашої затримки? — запитав Артур.
— Так, мій принце. Я сказав, що ми потрапили в бурю і були змушені шукати укриття. Ми одразу ж поспішили до вас, щоб...
Лицар осікся. Його погляд упав на чорну громаду, що лежала в траві неподалік. Леон завмер, долоня інстинктивно метнулася до руків'я меча, але він одразу ж розслабився, усвідомивши, що потвора мертва. Він повільно наблизився до поваленого гіганта, із сумішшю жаху та благоговіння роздивляючись його розміри і сталеву шкуру.
— Присягаюся богами... — прошепотів він. — Ваша Високосте, що тут сталося? Як вам вдалося здолати це породження темряви?
Артур на мить кинув швидкий погляд на Мерліна. Той так само мовчки стояв трохи віддалік, біля Моргани, спокійно спостерігаючи за прибулими солдатами.
— Нам просто неймовірно пощастило, Леоне, — голосно і впевнено вимовив принц, привертаючи увагу всіх присутніх. — Судячи з усього, цей звір був уже старий або хворий. Він рухався повільно і запізнювався з реакцією, тому нам вдалося підібратися близько і завдати точного удару у вразливе місце. Ось і все.
Ланселот, який стояв поруч, опустив очі й промовчав, зберігаючи вірність своїй клятві.
— Слухайте мій наказ! — продовжив Артур командирським тоном. — Ми забираємо цю тушу із собою. Це великий, легендарний трофей, який прикрасить зали Камелота. Спорудіть волокушу: зрубайте міцні молоді дерева і зв'яжіть їх — зробіть настил, на який можна повантажити звіра. Коні потягнуть його.
Сер Леон кивнув і одразу ж почав роздавати розпорядження. Солдати спішилися, і ліс наповнився звуками ударів та тріском гілок. Гвардійці рубали тонкі стовбури, очищали їх від гілля і в'язали мотузками міцну конструкцію.
Через пів години роботу було закінчено. Навантаження потребувало зусиль практично всіх чоловіків. Солдати, навалившись гуртом, зі стогоном і лайкою затягли важку тушу вепра на дерев'яний настил і надійно закріпили її канатами. Упряж пристебнули до сідел найпотужніших коней, і загін був готовий вирушати.
Моргана, якій допомогли забратися в сідло, затрималася на мить. Вона обернулася, знаходячи очима самотню постать біля хатини. Спіймавши погляд Мерліна, вона тепло, зі щирою вдячністю всміхнулася йому і ледь помітно махнула рукою на прощання.
Артур, помітивши цей жест, насупився. Обличчя його скам'яніло, але він промовчав. Пришпоривши коня, принц порівнявся із сестрою, всім своїм виглядом показуючи, що розмову закінчено, і спрямував загін до дороги.
Кавалькада повільно рушила геть, тягнучи за собою величезну тушу на волокуші, що скреготала по землі. Шум копит, скрип дерева та голоси людей поступово віддалялися, поки зовсім не стихли за стіною лісу.
На галявині знову запанувала тиша, Мерлін залишився сам. Він стояв біля своєї хатини, кутаючись у плащ, і дивився вдалину, туди, де за деревами зникли червоні плащі із золотими драконами.
Він ще якийсь час дивився на порожню дорогу, потім важко зітхнув і, не обертаючись, кинув у порожнечу:
— Ну і навіщо ти це зробила... Ліріен?
Відповіді не було. Лише вітер прошумів у кронах вікових дубів, струшуючи з листя краплі вчорашнього дощу.
— Ліріен, — голос Мерліна став твердішим, у ньому зазвучали нотки втоми та прихованого докору. — Я знаю, що ти тут. Виходь.
Повітря перед ним здригнулося. Простір пішов брижами, немов над розпеченим вугіллям, і нізвідки, зіткана із сонячних променів та лісового туману, проступила постать.
Спочатку це був лише примарний силует, але за мить перед юнаком постала напрочуд вродлива діва. Вона ширяла в повітрі, ледь торкаючись босими ступнями високих травинок. Тонкі, аристократичні риси обличчя, трохи загострені вуха та очі, в яких хлюпала прадавня магія, видавали в ній чистокровну доньку народу Сидів.
Легка, майже невагома шовкова туніка скоріше підкреслювала, ніж приховувала вигини її юного тіла. Тканина струменіла по ній, мов рідкий дим, залишаючи відкритими плечі та довгі стрункі ноги. Від діви йшло м'яке, пульсуюче сріблясте світіння, від чого повітря навколо здавалося наелектризованим.
Вона дивилася на чародія з легкою, майже материнською усмішкою, але в глибині її очей таївся холод.
Мерлін витримав цей погляд, не кліпнувши.
— Навіщо ти нацькувала на них Кромлеха? — прямо запитав він.
— Я всього лише хотіла захистити тебе, мій любий учню, — її голос пролунав як передзвін срібних дзвіночків: чистий, дзвінкий і оманливо ніжний.
— Тобто ти й справді вважаєш, що вбивши моїх гостей — до речі, наслідного принца та принцесу того самого королівства, де я живу, — ти врятувала б мене? — Мерлін схрестив руки на грудях, дивлячись на примарну постать. — Ти хоч уявляєш, що почалося б потім? Сюди прийшла б ціла армія.
Ліріен театрально притисла тонкий пальчик до губ, зображуючи глибоку задумливість, і звела очі до неба.
— Ну... можливо, я і не все продумала до кінця, але... — вона багатозначно підняла вказівний палець догори. — Для всіх вони б просто зникли. Зникли безвісти у «страшному магічному лісі».
Вона награно зіщулилася, обхопивши себе за плечі.
— Ти ж бо не чув, як вони обговорювали тебе, Мерліне, поки ти був знадвору. Цей їхній принц уже почав щось підозрювати, і це було лише питання часу, коли він направив би сюди солдатів, щоб допитати тебе з пристрастю.
— Ну так, блискучий план, — саркастично відповів юнак. — А тепер, замість невиразних підозр, він точно знає, що в нього під боком живе небезпечний чаклун. І що я можу здолати величезну потвору одним лише словом.