Глава 2

Моргана, яка стояла за плечем брата, завмерла, не в силах відвести погляд від незвичного створіння: роги лані м'яко пульсували блакитним світлом у дедалі густіших сутінках. Артур же, скоряючись інстинкту мисливця, повільно підняв арбалет, вицілюючи вразливе місце на шиї тварини. Але тієї самої миті, коли його палець ліг на гачок, під чоботом одного з гвардійців із сухим тріском зламалася гілка. Лань сіпнула вухами, миттєво відштовхнулася сильними ногами і, немов розчинившись у повітрі, зникла в густій хащі.
Винуватець — молодий вартовий — одразу ж схилив голову, щулячись під суворим поглядом принца.
— Прошу вибачення, Ваша Високосте, — пробурмотів він, не сміючи підняти очей. — Це моя провина, я не помітив у темряві...
— Нічого, — кинув Артур, опускаючи арбалет, хоча в його голосі явно відчувалася прикрість від втраченої здобичі.
— Які будуть накази, сіре? — виступив уперед сер Леон, командир загону.
Артур підняв голову до неба. Важкі хмари, що остаточно сховали сонце, вибухнули холодним дощем. Злива з кожною хвилиною лише посилювалася, перетворюючи лісову підстилку на слизьке багно. Озирнувшись, принц із незадоволенням відзначив, що в азарті погоні вони зайшли надто далеко вглиб Селідору. Попри сильне бажання продовжити переслідування дивовижного звіра, здоровий глузд узяв гору: він відповідав не лише за себе, а й за безпеку сестри та своїх людей. Блукати магічним лісом уночі, та ще й за такої негоди, було вершиною нерозсудливості.
— Ми повертаємося, — твердо скомандував Артур, розвертаючись. — Ідемо до коней, негайно.
Тієї миті із заростей з'явилися двоє розвідників. Захекавшись, вони доповіли, що зовсім неподалік, біля схованого за деревами лісового озерця, виявили невелику, міцно збиту дерев'яну хатину з прибудованим до неї господарським навісом. Артур насупився: самотнє житло в такій глушині могло належати кому завгодно — від збіглого злочинця до простого мисливця. Часу перевіряти знахідку зараз не було, але він подумки вирішив відправити сюди патруль пізніше.
Загін перешикувався і рушив у зворотний шлях, але не встигли вони пройти й десятка кроків, як ліс розітнувся брязкотом металу і сповненим болю криком. Солдат, що йшов в ар'єргарді, звалився на землю, звиваючись у прілому листі.
Підбігши до пораненого, Артур із жахом побачив масивний сталевий капкан, зубці якого намертво зімкнулися на гомілці гвардійця, пробивши шкіряний чобіт. Навіть у напівтемряві принц упізнав характерну — грубу, але неймовірно надійну — роботу майстрів-дуергарів із Білих гір. Це була не проста пастка на лисицю чи вовка; такі капкани, що коштували величезних грошей, кували із загартованої сталі з надпотужними пружинами, здатними дробити кістки великим магічним хижакам, чию шкуру не брала звичайна стріла. Бідолашний солдат, який не помітив загрози в темряві, був приречений з тієї миті, як наступив на пластину.
Артур і сер Леон схилилися над механізмом.
— Мені потрібна ваша допомога, сіре, самому мені не впоратися, — крізь зуби процідив лицар, упираючись чоботом в основу пастки.
Удвох, навалившись усією вагою і використовуючи кинджали як важелі, вони з неймовірним зусиллям змогли розтиснути дуги рівно настільки, щоб інші солдати обережно витягли знівечену ногу товариша.
— Схоже, кістка роздроблена, та й кров не зупиняється, — швидко оглянувши рану, констатував сер Леон, зводячи на принца похмурий погляд. — Йому потрібна термінова допомога лікаря.
Артур подумки вилаявся. До Камелота було не менше години шаленого галопу, але в темряві, що густішала, під проливним дощем, на дорогах, які перетворювалися на болото, така скачка стала б смертним вироком для пораненого.
— Ми не встигнемо довезти його до міста, — прийняв рішення Артур. Він повернувся до розвідників: — Та хатина, яку ви знайшли, ведіть нас туди. Можливо, там ми знайдемо укриття від дощу і чим перев'язати рану.
Двоє міцних солдатів обережно підняли стогнучого товариша на руки, і весь загін, ведений розвідниками, звернув зі стежки, заглиблюючись у ліс назустріч невідомому житлу.
Після п'яти хвилин важкого просування крізь мокрий підлісок, чиї гілки шмагали по обличчях, дерева розступилися. Артур побачив невелику, але напрочуд добротну хатину, що притулилася біля самого берега темного лісового озерця. Вона зовсім не була схожа на старе житло якогось пустельника. Навпаки, зруб із міцних колод стояв рівно і впевнено, ніби був зведений лише кілька років тому. Збоку до будинку був прибудований акуратний навіс, під яким виднілася рівно складена полінниця та нехитре господарське начиння.
Штовхнувши важкі двері, які піддалися м'яко, без скрипу, вони ввалилися всередину, рятуючись від крижаної зливи. Артур першим ступив через поріг, миттєво оцінюючи обстановку. Усередині хатина виявилася зовсім крихітною — житло, розраховане на одну, щонайбільше на двох осіб. Однак тут було неймовірно затишно й сухо; у центрі єдиної кімнати розташовувалося складене з каменю вогнище, в якому весело потріскував вогонь, відкидаючи танцюючі тіні на світлі стіни, що ще не встигли потемніти від кіптяви. Над вогнем на гаку висів казанок, біля невеликого віконця стояли добротний стіл і пара табуретів, а в кутку виднілося вузьке ліжко. Повітря було густим і терпким: пахло сушеними травами, пучки яких звисали зі стельових балок, свіжою деревиною і теплом. За лляною фіранкою Артур встиг помітити стелаж, полиці якого були заставлені десятками глиняних горщиків, склянок і мішечків. Деякі трави були перетерті на порошок, інші зберігалися цілими, але їхнє призначення залишалося для принца загадкою.
— Кладіть його сюди, мерщій! — скомандувала Моргана.
Солдати обережно поклали стогнучого товариша на ліжко. Принцеса одразу ж схилилася над ним; рішучим рухом вона розірвала просочену кров'ю холошу, оголюючи місце поранення. Побачивши, що капкан дуергарів зробив із людською плоттю, Моргана мимоволі скривилася, але швидко опанувала себе.
— Перевірте, чи є тут чиста вода, — кинула вона, не обертаючись.
Артур ступив до вогнища. Казанок був гарячим на дотик; він обережно зачерпнув пальцем трохи рідини і спробував на смак: звичайна прісна вода, ще тепла — вочевидь, недавно кипіла. Він зняв казанок із гака і підніс сестрі.
Моргана вдячно кивнула. Вихопивши з-за пояса кинджал, вона озирнулася в пошуках перев'язувального матеріалу; її погляд упав на сіре, але чисте лляне простирадло, яким було застелене ліжко. Не вагаючись ні секунди, вона різонула лезом по звисаючому краю, відрізаючи кілька довгих смуг.
— Сподіваюся, ти вибачиш нам за це, — тихо прошепотіла вона в порожнечу, звертаючись до незримого господаря житла.
— Ти зможеш йому допомогти? — запитав Артур, із тривогою спостерігаючи, як сестра змочує тканину й починає вимивати зі страшної рани грудки бруду та прилипле листя. Солдат глухо стогнав крізь зціплені зуби, його обличчя посіріло від болю, але він терпів.
Моргана похитала головою, не припиняючи роботи.
— Я не цілителька, Артуре. Все, що я можу — це промити рану і накласти тугу пов'язку, щоб зупинити кров. Але кістка роздроблена. Йому потрібна допомога справжнього майстра, його треба показати Гаюсу. Інакше я не беруся гарантувати, що він узагалі коли-небудь зможе нормально ходити.
— Зроби все, що у твоїх силах, — м'яко сказав принц, стискаючи її плече. — Щойно закінчиться дощ... Завтра, з першими променями сонця, ми вирушимо в Камелот.
Коли кровотечу вдалося трохи вгамувати і нога була перев'язана, решта гвардійців, підкоряючись жесту командира, вийшли під навіс — у тісній хатині п'ятьом чоловікам у латах було просто ніде розвернутися.
Артур залишився всередині, притулившись спиною до теплої кладки вогнища. Поки Моргана змивала кров із рук, він уважніше оглянув житло. Усе тут здавалося дивним. Хатина стояла надто далеко від трактів, у глухій хащі Селідору, де будь-який необережний крок міг коштувати життя. Навіть на краю лісу було небезпечно, годі вже й казати про таку глибину. І при цьому будинок мав вигляд нового й доглянутого.
Його погляд ковзав по стінах, по столу, по темних кутках. Ніде не було видно ні меча, ні лука, ні навіть мисливської рогатини. Лише пучки трав та кухонне начиння.
«Хто б тут не жив, він або божевільний, або неймовірно небезпечний, — подумав Артур, насупившись. — Вогонь у вогнищі ще не догорів, отже, господар був тут зовсім недавно, перед самою бурею. Але як він захищає себе? Як виживає в лісі, що кишить магічними потворами, не маючи під рукою доброї сталі?»
Ця думка тривожила принца, змушуючи його долоню мимоволі тягнутися до руків'я меча. Надто вже безтурботним і незахищеним здавалося це затишне житло посеред прадавнього, ворожого лісу.
Артур, відчуваючи, як ноги наливаються свинцем від утоми, важко опустився на грубий дерев'яний табурет біля столу. Він втупився в танцюючі язики полум'я у вогнищі, занурюючись у свої думки. Моргана безшумно присіла поруч, притулилася до його боку й довірливо поклала голову йому на плече. Якийсь час вони сиділи мовчки, слухаючи лише тріск дров та шум зливи за стінами.
— Я їсти хочу, — раптом порушила тишу Моргана.
Артур тихо, з ноткою недовіри хмикнув.
— Ти можеш думати про їжу навіть зараз?
— Гей! — вона злегка штовхнула його ліктем, не піднімаючи голови. — Я, між іншим, від самого ранку ріски в рот не брала. Спочатку ця страта, потім прогулянка, полювання, тепер ось це... Я просто...
— Гаразд, — Артур почав підніматися, спираючись руками в коліна. — Подивлюся, може, у нашого доброго господаря знайдеться щось їстівне в запасах.
Моргана одразу ж стрепенулася, схопила його за зап'ястя і силоміць посадила назад на табурет.
— Не смій! — просичала вона, виблискуючи очима. — Артуре, де, хай йому грець, твої манери? Ми й так непрощенно зловжили гостинністю господаря цього будинку. Тобі нагадати список наших «подвигів»? Ми вдерлися без запрошення, поклали чужу людину, нехай і поранену, в її особисте ліжко, зіпсували їй простирадло, натоптали брудом... А тепер ти хочеш ще й залізти до нього на кухню і зжерти його припаси?
Принц злегка опустив погляд, відчуваючи докір сумління під її праведним гнівом.
— Ну, якщо подивитися з цього боку, то виглядає і справді... не дуже. Згоден. Але все-таки, ми ж принц і принцеса Камелота. Повинні ж у цього титулу бути хоч якісь привілеї?
— Артуре Пендраґоне! — Моргана випросталася і втупилася в нього крижаним, офіційним поглядом, який зазвичай віщував бурю. — Те, що ми обоє належимо до королівської сім'ї, не дає нам жодного права поводитися як останні розбійники! І...
Договорити вона не встигла. Артур різко потягнув її на себе, укладаючи в міцні ведмежі обійми та по-братньому погладжуючи по голові. Моргана запирхала й засичала, немов розсерджена кішка, намагаючись вирватися, але в її опорі не було справжньої сили.
— Та жартую я, жартую, заспокойся, — примирливо шепнув він їй у маківку, стримуючи сміх. — Не буду я нишпорити в його шафах. Але поїсти чогось нам і справді не завадило б.
— Ну, ми ж спіймали кількох зайців і фазана, — пробубоніла Моргана, поступово заспокоюючись і знову притискаючись щокою до плеча брата. — Що нам заважає розбілувати їх і посмажити на вогні? Поїмо самі й залишимо частину тут, як вибачення перед господарем за наше... варварське вторгнення.
— А ось це чудова ідея, — кивнув Артур, випускаючи сестру з обіймів. — Піду-но я до солдатів, скажу їм зайнятися дичиною і...
Тієї миті знадвору, крізь шум дощу, долинув якийсь дивний звук.
Артур піднявся з табурета і зробив крок за поріг, у суцільну пелену дощу. Прямо перед входом, у кільці чотирьох гвардійців, які оголили клинки, стояла самотня постать, щільно закутана в темний, наскрізь промоклий вовняний плащ.
З появою принца незнайомець повільним, плавним рухом відкинув каптур. Його обличчям одразу ж потекли краплі води, але він навіть не кліпнув. Артур із подивом відзначив, що перед ним зовсім молодий юнак, на вигляд не старший за двадцять років. Але на простого селянина він схожий не був. Високі вилиці, вольове підборіддя та пронизливі, кольору грозового неба очі робили його обличчя напрочуд вродливим, а риси — шляхетними. Під плащем, що розкрився від пориву вітру, майнув одяг: проста, але добротна туніка, поверх якої був одягнений легкий шкіряний панцир, що захищав груди і плечі, а на поясі висів лише невеликий, туго набитий мішечок.
«Мабуть, це і є господар хатини», — промайнуло в голові у принца.
— Негайно опустіть мечі! — перекриваючи шум зливи, наказав Артур.
Гвардійці, скоса глянувши на командира, повільно опустили зброю, виконуючи наказ.
Незнайомець обвів їх усіх спокійним, вивчальним поглядом, у якому Артур, на свій чималий подив, не побачив і тіні страху. Юнак ковзнув очима по червоних накидках із золотим драконом, затримався на мить на Моргані, яка визирнула з дверного отвору, і нарешті зосередив увагу на Артурі, безпомилково визначивши в ньому лідера.
— Можу я дізнатися, що лицарям Камелота знадобилося в моєму домі? — його голос звучав рівно і спокійно, але з твердістю, несподіваною для його віку.
— Та як ти смі... — почав був один із солдатів, роблячи крок уперед.
Артур владним жестом підняв руку, перериваючи підлеглого.
— Ми полювали на краю лісу, коли один із моїх людей потрапив у капкан, — пояснив принц, намагаючись говорити без зайвої зверхності. — Почалася злива, і в нас не залишилося іншого вибору, окрім як скористатися твоїм домом без дозволу. Ми сподівалися, що тут зможемо обробити рану нашого товариша і перечекати негоду.
Незнайомець подивився поверх плеча Артура на напіввідчинені двері хатини, потім знову перевів погляд на принца.
— Сподіваюся, ви забрали капкан із собою? — несподівано запитав він.
Артур здивовано кліпнув очима. Цього питання він очікував найменше.
— Ні. А навіщо він нам? Ми залишили його в лісі.
Юнак важко зітхнув:
— Часто подібні пастки обробляють спеціальною алхімічною отрутою. Магічну потвору чи великого звіра вона не вб'є, а лише сильно послабить, сповільнить рухи і притупить чуття, щоб мисливці могли без проблем добити здобич. А от людину... — він зробив багатозначну паузу. — Людину цей концентрат вбиває в будь-якому разі. І тільки від виду отрути залежить, чи швидко вона помре, чи буде мучитися довго. Тому я й питаю: чи принесли ви механізм? Щоб врятувати вашого солдата, я повинен знати, яка саме отрута була на лезах і чи була вона там узагалі.
Обличчя сера Леона зблідло. Він одразу ж сіпнувся в бік лісу:
— Я миттю, я знайду те місце...
— Зачекайте, — зупинив його незнайомець. Він підняв обличчя до неба, підставляючи його під крижані струмені, і похитав головою. — Навіть якщо отрута й була на зубцях, ця злива вже змила всі сліди. Принести мені зараз шматок мокрого заліза — це безглузда витівка і марна трата часу. Це потрібно було робити відразу. Але... що зроблено, те зроблено.
Він знову подивився на принца, і на його губах заграла ледь помітна крива усмішка:
— Можу я нарешті увійти до свого власного дому?
Артур забарився, добираючи слова, але Моргана, яка весь цей час уважно спостерігала за сценою з дверного отвору, рішуче відтіснила брата вбік, звільняючи прохід.
— Вам не варто просити дозволу, щоб увійти до свого житла, — твердо вимовила вона, дивлячись прямо в очі юнакові. Потім вона кинула швидкий погляд на Артура: — Правильно?
Принц мовчки кивнув, відступаючи.
Незнайомець ґречно схилив голову перед принцесою і спокійно пройшов повз них усередину. Артур, провівши його задумливим поглядом, пішов слідом за ним, відчуваючи дедалі більшу тривогу.
Опинившись у теплі, господар дому не став гаяти часу дарма. Він одразу попрямував до ліжка, де лежав поранений солдат. Той уже мав кепський вигляд: обличчя стало восковим, лоб укрив холодний піт, дихання стало переривчастим і хрипким, і в нього починалася сильна гарячка.
Юнак присів на край постелі й спритними, обережними рухами розмотав просочені кров'ю лляні пов'язки.
— Так я і думав, — тихо вимовив він.
Артур і Моргана схилилися ближче. Картина була жахливою: краї глибокої рваної рани не просто запалилися — вони почорніли, немов обвуглені. Від місця, де зімкнулися сталеві зубці, вгору по нозі, під блідою шкірою, вже почали розповзатися тонкі, схожі на павутиння фіолетово-чорні лінії, що тягнулися до паху. Сумнівів не залишалося: капкан усе ж таки був отруєний, і отрута вже почала свою смертоносну дію.