Глава 1

Важкий, ритмічний дзвін розлігся над Камелотом, зганяючи містян на центральну площу. Люди сходилися швидко, проте без особливої охоти, побоюючись, що зволікання вважатимуть за неповагу до корони. У центрі, оточений кільцем солдатів у червоних плащах із золотим драконом на грудях, уже височів дерев'яний поміст. Варта діловито завершувала останні приготування: одні перевіряли міцність мотузок на стовпі, інші підкладали сухий хмиз, поки офіцер короткими, різкими командами відтісняв похмуру юрбу назад.
На широкому кам'яному балконі, що нависав над площею, завмерли три постаті. У центрі стояв король Утер Пендраґон, одягнений у темний камзол із широким шкіряним поясом та важкий, підбитий хутром плащ. Його обличчя, порізане глибокими зморшками, залишалося незворушним і холодним, як і погляд, яким він окинув присутніх. Праворуч від батька стояв принц Артур, ліворуч — принцеса Моргана.
Важкі ворота в'язниці розчинилися, і двоє вартових виволікли засудженого, який ледве переставляв ноги. Його одяг перетворився на брудне лахміття, крізь дірки виднілися сліди недавніх побоїв. Коли його грубо прив'язали до стовпа, він навіть не намагався чинити опір, безсило опустивши голову на груди; над площею запала гнітюча тиша.
Утер ступив до перил, поклавши руки на холодний камінь. Він говорив неголосно, але вагомо, і кожне його слово чітко лунало над площею.
— Подивіться на цю людину, — почав король, вказуючи на засудженого, але дивлячись прямо в очі юрбі. — Двадцять років тому ви не могли спокійно спати у своїх ліжках. Двадцять років тому ви боялися кожного шереху вночі, бо знали: магія не жаліє нікого. Ми жили в страху, де чаклунство не знало жалю. Люди зникали ночами прямо зі своїх будинків... посіви згорали, худоба падала мертвою, а магія робила ворогів із тих, кого ми ще вчора називали друзями. Ви пам'ятаєте цей страх? Я пам'ятаю.
Він зробив паузу, дозволяючи словам дійти до свідомості людей.
— Багато хто з вас думає, що я жорстокий. Але запитайте себе: чого вартий ваш мирний сон? Магія — це не дар і не мистецтво, це хвороба, що руйнує саму суть нашого королівства і нашого життя. Нею неможливо керувати, з нею не можна домовитися. Ця людина, — Утер презирливо кивнув на стовп, — вирішила, що власні амбіції важливіші за вашу безпеку. Він приніс цю заразу назад у наш дім.
Король випростався, і його голос став жорстким:
— Я взяв на себе гріх убивства, щоб ваші руки залишалися чистими. Я побудував стіни із законів, щоб усередині ви могли ростити дітей, не боячись, що завтра їх забере подібне чудовисько. Поки я король, Камелот буде вільний від чаклунства. Жалість до мага — це зрада всіх загиблих через неї і зрада нашого Камелота.
Різким рухом руки Утер подав знак. Кат підніс смолоскип до хмизу, і сухе дерево миттєво зайнялося; полум'я з тріском поповзло вгору, до ніг жертви. Спочатку з помосту долинало лише хрипке дихання, але щойно вогонь торкнувся плоті, над площею пролунав довгий, сповнений муки крик, відбившись від кам'яних стін замку. Юрба мовчала, багато хто опускав очі, не в змозі дивитися на страту.
Утер спостерігав за тим, що відбувалося, не відриваючись, із виразом похмурого задоволення від виконаного обов'язку. Поруч із ним рівно стояв Артур: він старанно копіював безпристрасність батька, проте побілілі пальці, що міцно стискали руків'я меча, видавали його справжню напругу. Моргана ж, бліда, зі щільно стиснутими губами, демонстративно дивилася поверх голів юрби, ледве стримуючи огиду, — лише суворі рамки етикету утримували принцесу на місці, поки крики внизу поступово змінювалися тріском багаття.
Коли вогонь згас, залишивши по собі лише їдкий дим та обвуглений стовп, юрба почала повільно розходитися. Артур кинув швидкий погляд на сестру: обличчя Моргани було блідим, а погляд відстороненим. Принц обережно, намагаючись не привертати уваги придворних, стиснув її холодну долоню на знак підтримки. Принцеса здригнулася, повернулася до нього і ледь помітно кивнула, дякуючи.
— Ваша Величносте, — офіційно звернувся Артур до батька.
Утер, який уже взявся за важку дверну ручку, щоб покинути балкон, зупинився й обернувся до сина. Його обличчя все ще зберігало суворість після виголошеної промови.
— Ми з Морганою хотіли б розвіятися, — продовжив Артур, роблячи крок уперед. — Я думав узяти свого сокола і виїхати в передмістя на невелике полювання.
Моргана, що стояла поруч, здивовано підняла брови й питально подивилася на Артура — ні про що подібне вони не домовлялися. Проте, перехопивши лукавий погляд брата — він непомітно для батька підморгнув їй, — вона миттєво зрозуміла його задум. Він просто хотів відвезти її подалі від запаху гару та гнітючої атмосфери замку. На її губах з'явилася слабка усмішка.
Король підняв голову, оцінюючи небо: важкі сірі хмари повільно збивалися в щільні ряди, нависаючи над вежами Камелота і роблячи день помітно темнішим. Артур простежив за поглядом батька і, випереджаючи його заперечення, додав:
— Ми ненадовго, батьку. Я бачу, що погода псується, але обіцяю, що ми повернемося до дощу.
Утер помовчав мить, переводячи погляд із рішучого обличчя сина на зблідлу доньку. У його очах майнуло занепокоєння, приховане за звичною владністю.
— Добре, — кивнув він нарешті. — Але візьміть із собою загін варти. Я не дозволяю вам залишати стіни міста без надійного супроводу.
— Звісно, — схилив голову принц.
Моргана, відчувши полегшення від самої думки, що покине ці стіни, рвучко поцілувала брата в щоку. Підібравши спідниці, вона поспішила до своїх покоїв, щоб переодягнутися для верхової їзди. Артур же, провівши її поглядом, розвернувся й попрямував до псарні, щоб віддати накази до виїзду.
Невеликий загін рухався  ґрунтовою дорогою, що вела геть від міських стін. Попереду, задаючи темп, їхав Артур. Поверх стьобаного піддоспішника на ньому була проста, але надійна кольчуга, що м'яко бряжчала в такт їзді. На лівій руці принца, захищеній товстою рукавицею, смирно сидів мисливський сокіл, зрідка повертаючи голову в шкіряному клобучку.
Поруч із ним, тримаючи спину бездоганно рівно, їхала Моргана. Для кінної прогулянки вона обрала легку шкіряну броню, що щільно облягала фігуру й не сковувала рухів, а її густе темне волосся було зібране в тугу довгу косу, перекинуту за спину. Позаду, на невеликій відстані, щоб не заважати розмові принца й принцеси, їхали п'ятеро гвардійців. За їхніми спинами виднілися арбалети, а на поясах погойдувалися важкі мечі.
Моргана їхала, задумливо дивлячись на всібіч. Навколо простягалися золотисті поля, де вирувало життя: селяни збирали врожай, в'язали снопи, вантажили вози. Помітивши королівський штандарт і вершників, багато хто зупиняв роботу. Чоловіки скидали шапки і низько вклонялися, жінки присідали в реверансах, а діти радісно махали руками. Моргана одразу ж світлішала на виду, відповідаючи їм щирою, теплою усмішкою і привітним помахом руки. Та варто було загону від'їхати далі, як усмішка зникала, і тінь смутку знову лягала на її обличчя.
— Усе ще засмучена тим, що побачила? — порушив мовчанку Артур, не повертаючи голови, але уважно стежачи за її настроєм.
Моргана різко повернулася до нього, в її очах читалася суміш нерозуміння і гіркоти.
— Я просто... Що такого зробила та людина, що заслужила на подібну смерть?
— Моргано, він маг, — голос Артура звучав спокійно, але твердо. — А якщо ти не забула, використання магії в нашому королівстві карається смертю.
— Закони Камелота я знаю не гірше за тебе, братику, — в'їдливо парирувала вона. — Припустімо, він маг. І що з того? Що конкретно він скоїв? Він убив когось? Отруїв колодязь? Украв у когось гроші? У чому саме його провина?
Артур насупився, поправляючи поводи.
— Його спалили тільки тому, що він був магом, Артуре. Я тут попитала в солдатів... — почала вона, але принц одразу ж перебив її.
— Тільки не кажи мені, що ти знову ходила в казарми і грала в карти із солдатами.
Моргана миттєво прикусила язика, опустила погляд і вдала, що захоплено роздивляється гриву свого коня, всім своїм виглядом зображаючи невинність.
— О боже, Моргано, — Артур утомлено похитав головою. — Якщо батько про це дізнається, він знову замкне тебе в замку. А вартові не відбудуться простою доганою, як минулого разу. Повір мені, вони постраждають куди більше, ніж ти.
Принцеса продовжувала мовчати, вперто дивлячись у бік полів.
— Гаразд, — важко зітхнув принц, розуміючи, що моралізаторство марне. — Розповідай, що ти там дізналася.
Дівчина вмить пожвавішала, і на її губах заграла змовницька усмішка.
— Вони казали, що цю людину спіймали в сусідньому селі. Він просто давав виставу, показував фокуси дітям і діставав стрічки з повітря, змушував квіти розпускатися. Усі веселилися і були щасливі... рівно до того моменту, поки повз не проїхав патруль. Вони помітили, що він запалює вогонь на долоні без спиртової настоянки чи олії, а лише прошепотівши слово... — її голос стих, переходячи на шепіт. — Його почали переслідувати, а він навіть не пручався. Він ні на кого не напав, Артуре. Що поганого в тому, щоб просто веселити дітей?
Вона питально, майже з благанням подивилася на брата, шукаючи в його обличчі розуміння. Артур деякий час їхав мовчки, дивлячись на дорогу між вух свого коня.
— Я можу зрозуміти хід твоїх думок, Моргано, — нарешті озвався він. — Але й ти повинна зрозуміти нашого батька. Ми з тобою не бачили всього того жаху, що коївся раніше. Ми не застали часів до початку Великої Чистки і можемо судити лише з розповідей. Але я вірю, що батько чинить правильно. Навіть за допомогою цього «нешкідливого» вогню той маг міг спалити все це поле й позбавити їжі тисячі наших громадян.
— Але ж він цього не зробив!
— Не зробив, але міг. У цьому й суть ризику.
— Але він...
— Моргано, досить, — м'яко, але наполегливо обірвав її Артур. — Не нам із тобою сумніватися в рішеннях батька. Якщо він каже, що магія — це зло, значить, так воно і є.
Моргана на мить замислилася, а потім на її обличчі знову з'явилася та сама лукава усмішка, яку Артур знав аж надто добре.
— А ти завжди робиш так, як велить батько, і абсолютно завжди його слухаєш?
Артур пирхнув, не стримавши усмішки.
— Так само, як і ти, сестро. Так само, як і ти.
Вони обоє легко розсміялися, і напруга, що висіла над ними від самого ранку, почала розсіюватися.
— І що, солдати ось так просто взяли й усе тобі розповіли? — запитав Артур. — Адже після твоєї останньої витівки батько наказав їх висікти, а потім вони два тижні чистили свинарники і там же спали.
Моргана криво усміхнулася, поправляючи пасмо, що вибилося.
— Ну що я можу вдіяти? Я ж не винна в тому, що така сліпуче красива, і вони просто не можуть встояти перед моїм шармом.
Вона зухвало вигнулася в сідлі, підкреслюючи гнучкість стану, і, обернувшись назад, кокетливо помахала рукою гвардійцям, що супроводжували їх. Суворі вояки одразу ж почервоніли, зніяковіло закашлялися і почали відводити погляди, вдаючи, що перевіряють спорядження. Моргана дзвінко розсміялася і знову подивилася на брата.
Артур подумки закотив очі й потер перенісся вільною рукою. Хоч як прикро було це визнавати, Моргана не помилялася. Вона справді була неймовірно красивою. Навіть зараз, у цій простій похідній броні, вона притягувала погляди. Її алебастрова шкіра створювала різкий, майже магічний контраст із темними хвилями волосся і глибокими, пронизливими очима кольору холодного моря. Риси обличчя були витонченими, а фігура — бездоганною. Артур знав, що при дворі багато лордів втрачали дар мови в її присутності, і лише статус доньки короля утримував їх на відстані.
— Ох, сестро, скромність тобі б явно не завадила, — пробурчав він.
— Відсутність скромності, брате, — це теж моя позитивна якість, — парирувала вона, хижо усміхаючись. — Як і те, що я їжджу верхи краще за тебе. І щоб це довести... Б'ємося об заклад, що я швидше дістануся до лісу Селідор?
Не встиг Артур відповісти, як вона з гуканням пришпорила свого скакуна. Кінь рвонув з місця, здіймаючи куряву.
— Гей! — крикнув Артур, розгублено дивлячись їй услід.
Він озирнувся на таких самих ошелешених солдатів, похитав головою і, вдаривши п'ятами по боках жеребця, кинувся навздогін за своєю нестерпною, вітряною сестрою.
Через півгодини шаленої скачки, коли вітер свистів у вухах, а дерева зливалися в єдину зелену смугу, Артур нарешті натягнув поводи. Його жеребець, важко дихаючи й гублячи пластівці піни з вудил, перейшов на крок і зупинився практично біля самого краю лісу.
Моргана вже була там. Вона стояла біля своєї коняки, яка виглядала куди менш стомленою, і спокійно згодовувала їй соковите яблуко, щойно дістате із сідельної сумки. Принцеса обернулася на звук копит і обдарувала брата переможною усмішкою.
— Ось бачиш? — вимовила вона, поплескуючи кобилу по шиї. — Я ж казала, що тримаюся в сідлі краще за тебе.
Артур важко зістрибнув на землю, відчуваючи, як гудуть ноги після галопу. Він підвів коня до поваленого бурею сухого дерева й надійно прив'язав поводи до товстої гілки.
— Тобі просто пощастило, що в мого коня вчора був важкий день, — відмахнувся він, струшуючи дорожній пил із плаща. — І як же добре, що мізків у мене явно більше, ніж у тебе, щоб не заганяти тварин до напівсмерті...
— Ай! — скрикнув він, коли кулак Моргани врізався йому в плече.
Звісно, удар принцеси, та ще й через щільний піддоспішник і кольчугу, не міг завдати йому справжньої шкоди. Артур охнув швидше за звичкою, знаючи, що така реакція розохотить сестру. Він не міг відмовити собі в задоволенні злегка підчепити її.
Моргана пирхнула, схрестивши руки на грудях. У її очах танцювали веселі іскри.
— О, безсумнівно, братику, мізків у тебе ціла гора, — улесливим голосом погодилася вона. — Ти ж бо їх зовсім не використовуєш, зберігаєш як нові. От вони й не зношуються.
Артур усміхнувся, перевіряючи кріплення рукавиці.
— Це називається «стратегічний резерв», Моргано. Я бережу їх для державних справ, а не витрачаю на те, щоб вигадувати шпильки, стоячи посеред поля. Хоча, визнаю, у тебе це виходить віртуозно.
Вдалині, на горизонті, Артур помітив хмару пилу, що здіймалася — їхній супровід, який безнадійно відстав під час гонки, поспішав наздогнати королівських дітей.
— Здається, наша варта вирішила, що ми втекли в Ессетр, — зауважив принц, кивнувши вдалину.
Вони залишилися чекати на ескорт біля узлісся. Над їхніми головами, описуючи широкі кола, ширяв сокіл Артура. Хижий птах пильно видивлявся здобич у високій траві, то завмираючи в повітрі, то каменем падаючи вниз, лиш для того, щоб в останню мить знову злетіти в небо.
Коли відстала варта нарешті наздогнала принца й принцесу, боки гвардійських коней були вкриті мильною піною. Солдати поспішно спішилися, прив'язали поводи до міцних гілок на узліссі й заходилися перевіряти спорядження. Зайнявши позиції, вони уважно вдивлялися в стіну гущавини, що темніла.
Перед ними лежав ліс Селідор — колосальний масив, що простягався на сотні ліг углиб Альбіону. Він, немов шрам, розділяв відомі землі навпіл. На півночі його коріння впиралося в підніжжя Білих гір, де на самоті та в ізоляції жило королівство суворих Дуергарів, а на півдні зелений океан крон обривався лише біля самого Краю Землі, де починалося безкрайнє море. Обійти Селідор було практично неможливо: крізь гущавину вели лише кілька старих трактів, що ретельно охоронялися патрулями Камелота з одного боку і воїнами Мерсії — з іншого.
Будь-який житель Альбіону знав неписаний закон: околиця безпечна, але заглиблюватися в ліс — рівносильно смерті. Тут, біля краю, селяни збирали цілющі трави, а мисливці били дичину. Корона цього не забороняла. Але заходити далі, туди, де повітря ставало густим від стародавньої магії, а тіні жили своїм життям, ніхто не наважувався. Сміливців, які ризикнули порушити межу, ніхто не йшов рятувати — шукати мерців було справою безглуздою.
Раптом сокіл, що кружляв над їхніми головами, склав крила і каменем звалився вниз, у високу траву. Пролунав короткий писк, який одразу ж обірвався. Один із вартових швидким кроком попрямував до місця падіння, забрав здобич у птаха і незабаром підняв за вуха вгодованого зайця.
— Непогана здобич, Ваша Високосте, — вимовив він, демонструючи трофей.
Артур кивнув, але його погляд був прикутий до сокола. Хижак, знову підкинутий у повітря, зробив коло і попрямував далі, віддаляючись від безпечного узлісся вглиб лісу.
— Непогана, але цього буде замало, — відгукнувся принц. — Йдемо далі.
Він рушив слідом за птахом, ступаючи обережно й уважно оглядаючи кожен кущ.
— Не бійся, брате, — пролунав за його спиною глузливий голос Моргани. — Я прикрию тебе, якщо раптом нападе скажена білка.
Артур нічого не відповів, лише красномовно закотив очі, продовжуючи шлях.
Полювання тривало. Час від часу сокіл пікірував униз, і до здобичі слуг додавалися то строкатий фазан, то черговий заєць. Захоплені азартом, люди заглибилися в ліс далі, ніж планували. Небо над кронами почало наливатися свинцем. То були не сутінки, а важкі грозові хмари, які нарешті спустилися з гір, закриваючи сонце. Ліс занурився в похмуру напівтемряву.
— Скоро буде дощ, сіре, — зауважив один із солдатів, із тривогою дивлячись угору.
Артур зупинився, оцінюючи ситуацію. Вітер посилився, шелестячи листям, і перші великі краплі вже впали на обличчя принца. Він відкрив рота, щоб віддати наказ повертатися до коней, але в цю мить чутке вухо вловило дивний шурхіт попереду, у густому підліску.
Жестом наказавши всім завмерти, Артур кивнув двом солдатам. Ті, пригнувшись і тримаючи арбалети напоготові, безшумно пішли в зарослі на розвідку. Минуло кілька напружених хвилин, раптом гілки чагарнику попереду розсунулися, але вийшли звідти не солдати. На невелику галявину, просто назустріч людям, граціозно ступила лань. Вона була більшою за звичайного звіра, її шкіра здавалася неприродно білою, немов зітканою з туману, але найдивовижнішим були роги. У напівтемряві, що настала, вони м'яко, але виразно мерехтіли блакитним світлом, пульсуючи в такт диханню тварини. Лань завмерла, дивлячись на Артура величезними темними очима.