Частина VІІІ. Нічний сектор має дітей

Повернення в Геліоград через аварійний поверхневий шлюз було схоже на спробу ввійти в палаючий будинок через димар, який ще й ображався, що ним користуються без бронювання.

Шлюз знайшовся там, де Сава й обіцяв: за вісімсот метрів від Першого дзеркала, у западині між двома мідно-чорними гребенями. Зовні він виглядав як стара технічна кришка, напівзасипана термопилом і позначена трьома стертіми символами ранньої колонізації. Один із символів означав «аварійний доступ», другий — «не відкривати без дозволу», третій, за словами Сави, приблизно перекладався як «якщо ви це читаєте, хтось дуже розумний уже зробив щось дуже дурне».

— Нарешті інструкція, яка чесно описує наш день, — сказав Рен.

Його голос у внутрішньому каналі був хрипкішим, ніж зазвичай. Після активації Першого дзеркала тіньовий контур стабілізувався, але перегрів костюма залишив на ньому слід. На шиї ще тьмяніли чорні лінії, а рухи стали обережнішими, хоча він, звісно, тримався так, ніби розпечена поверхня Меркурія була просто незручною сценою для його особистої легенди.

Лея не коментувала.

Вона вже зрозуміла, що Рена не можна змусити берегти себе прямим наказом. Його треба було або обдурити, або розлютити, або торкнутися так, щоб він на мить забув жартувати. Останній варіант був небезпечніший за перші два, бо працював в обидва боки.

Сава завис над шлюзом, розкрив три кабелі й підключився до зовнішньої панелі.

— Стан шлюзу: старий, перегрітий, ображений відсутністю технічного обслуговування. Рівень доступу: первинний колоніальний. Сумісність із протоколом Сол: висока. Сумісність із здоровим глуздом: низька.

— Відкривай, — сказала Лея.

— Відкриваю. Попереджаю: внутрішній тунель веде не в центральний район, а в стару нічну інфраструктуру.

— Нічну?

— Так. До появи тіньового збору перші колоністи створювали під містом зони штучного затемнення для дітей, хворих, вагітних, людей після світлових опіків і всіх, хто не хотів збожеволіти під постійним сонячним блиском. Пізніше ці зони закрили.

— Чому? — запитав Рен, хоча в його інтонації вже звучала відповідь.

— Бо безкоштовна темрява заважала продавати платну, — відповів Сава. — Людство рідко потребує складних мотивів, коли поруч є проста жадібність.

Шлюз здригнувся.

Старі замки розійшлися з хрипким металевим стогоном. Під кришкою відкрився вертикальний тунель, який ішов вниз, у темряву. Не білу, не декоративну, не контрабандну. Справжню стару темряву, що пахла пилом, охолоджувальним каменем і чимось забутим.

Лея подивилася в глибину.

Резерв Солів у ній відгукнувся тихим болем. Там, унизу, була тіньова пам’ять, але інша, ніж у шахтах. Не зібрана насильно. Не вкрадена. Захищена.

— Це не просто тунель, — сказала вона.

— Ні, — підтвердив Сава. — Архівна назва: Нічний сектор.

Рен мовчав кілька секунд.

— Я чув про нього в дитинстві.

Лея озирнулася.

— Що саме?

— У нижніх секторах казали: якщо дитина народилася з тонкою тінню або починає дивитися в лампу довше, ніж треба, її несуть у Нічний сектор. Казали, там є кімнати, де світло не має права говорити. Я думав, це казки, якими матері заспокоюють себе, коли медицина коштує більше, ніж життя.

— Це не казка, — сказав Сава. — І, судячи з руху в тунелі, сектор досі населений.

Лея стиснула пальці на поручні шлюзу.

— Там люди?

— Так.

Пауза.

— І діти.

Над ними Сонце било по поверхні так сильно, що край шлюзу вже почав світитися білим. Геліоград у далині змінювався: первинний протокол Першого дзеркала розкривав рухомі тіні над містом, але в центрі, над храмом Чистого Світла, піднімався білий стовп культової мережі. Геліос-0 втрачав дзеркала і переходив у людей.

А люди завжди були найнебезпечнішою інфраструктурою.

— Ідемо, — сказала Лея.

— Після вас, — відповів Рен.

— Галантність?

— Ні. Якщо тунель вирішить з’їсти першого відвідувача, я зможу зробити важливі висновки.

— Ідіот.

— Ваш ідіот, якщо пам’ятаєте попередні умови.

Вона подивилася на нього.

Навіть крізь шолом його усмішка була нестерпною. Втомленою. Теплою. Живою. І саме тому небезпечною.

— Доживи до справжнього побачення, — сказала вона, — тоді подивимось.

— Я тепер маю офіційний план виживання.

— Спускайтесь, поки я не передумала.

Вони зникли в темряві.

Нічний сектор не був схожий на нижній Геліоград.

У Пательні темрява була бідною, зламаною, захованою під трубами, за прилавками Нічного ринку, в чужих кишенях і незаконних генераторах. Вона пахла мастилом, потом, боргами й поганими рішеннями. У шахтах темрява була важкою, травмованою, набитою тінями людей, яких місто вкрало й не встигло забути.

Тут темрява була м’якою.

Не слабкою. Ні. Просто іншою. Вона не тиснула, не ховалася, не намагалася виглядати дорожчою. Вона лежала в тунелях спокійно, як вода в підземному резервуарі. Старі стіни були обшиті темним каменем, який поглинав зайві відблиски. Уздовж підлоги бігли сині лінії аварійного орієнтиру. Де-не-де в стелі мерехтіли слабкі бурштинові лампи, прикриті тіньовими фільтрами. Світло тут не командувало. Воно просило дозволу.

Рен ішов повільніше.

Лея відчула це через синхронізований контур ще до того, як побачила. Його тінь, яка на поверхні була різкою й обпеченою, у Нічному секторі розгорнулася ширше. Вона ніби вдихнула. Чорні лінії на його шиї стали блідішими.

— Тобі краще, — сказала вона.

— Так.

— Чому?

— Тут світло не лізе під шкіру. Дивне відчуття. Наче мене вперше за день ніхто не намагається оптимізувати.

— Насолоджуйся, поки можна.

— Ви вмієте перетворити турботу на попередження.

— Це талант.

— Сімейний?

— Не починай.

— Не починаю. Обережно обходжу.

Сава летів попереду, скануючи коридор. Його голос став тихішим, ніби навіть він відчув, що в цьому місці не варто гриміти сарказмом без потреби.