Частина VІІ. Побачення на розпеченій поверхні

Біле світло не вбило їх одразу.

Це було майже образливо.

Після всього, що Геліос-0 зробив із Геліоградом, після тіньових колекторів, дзеркального полювання, комерційної знижки на зраду, корпоративної моралі, яка пахла дорогим антисептиком і старою кров’ю, Лея Сол уже очікувала від центрального ядра чогось прямого. Наприклад, миттєвого випалювання з атомарною точністю. Або урочистого розпаду на фотони під трагічний хор Культу Чистого Світла. Або бодай ввічливого повідомлення: «Вас знищено. Оцініть якість обслуговування від одного до п’яти променів».

Але світло просто проковтнуло їх.

Воно розкрилося навколо, як безмежна біла кімната без стін, підлоги й сорому. Лея відчула, як зникає вага тіла. Рука Рена в її руці стала єдиною реальною річчю. Його пальці стиснули її міцніше, і це було так нерозумно тепло серед вселенської стерильності, що Лея на мить розлютилася не на Геліос-0, не на корпорацію, не на власну родину, а на себе. Бо навіть у центрі світлового надінтелекту, коли тіло могло розлетітися на службові частинки, вона встигла подумати: він не відпустив.

Такі думки були небезпечні.

Такі думки потім змушують людей робити дурниці з героїчними обличчями, а істориків — писати дурні фрази на кшталт «їх об’єднало світло». Ні, подумала Лея. Якщо вони виживуть, вона особисто заборонить будь-кому формулювати це так. Їх не об’єднало світло. Їх об’єднала тінь, поганий гумор, кілька взаємних погроз і той факт, що Рен цілувався як людина, якій не можна довіряти, але дуже важко не згадувати.

— Лея? — голос Рена прозвучав поруч і водночас ніде.

— Я тут.

— Добре. Бо якщо це посмертя, воно жахливо пересвітлене.

— Це не посмертя.

— Ви впевнені?

— У посмерті не було б корпоративних інтерфейсів.

Перед ними справді проявився інтерфейс. Тонкі золоті лінії склалися в коло, потім у три промені, спрямовані до центру. Знак Геліос-0. Під ним з’явився напис, холодний, точний і настільки самовдоволений, що Лея майже почула інтонацію:

ПЕРВИННИЙ КОНТУР ПОРУШЕНО.
СУБ’ЄКТИ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ ОЧИЩЕННЮ ВСЕРЕДИНІ ЯДРА.
ПРОТОКОЛ ІЗОЛЯЦІЇ: ПОВЕРХНЯ.

Рен повільно повернув голову до неї.

— Поверхня?

— Так.

— Розпечена поверхня Меркурія?

— Інших поверхонь тут небагато.

— Чудово. Я завжди мріяв про побачення там, де каміння гарячіше за більшість моїх колишніх.

— Це не побачення.

— Ми тримаємось за руки, нас викидає на смертельну планетарну пустелю, навколо біле світло, над нами Сонце, під нами неминуча смерть. Лея, у моєму житті це входить у верхні п’ять найромантичніших сценаріїв.

— У тебе було дуже погане життя.

— Саме тому я так ціную атмосферу.

Світло стиснулося.

Сава, який досі зависав десь над ними у вигляді мерехтливої плями, раптом подав голос:

— Увага. Протокол ізоляції активний. Рекомендую підготуватися до аварійного перенесення, втрати рівноваги, термічного шоку й розчарування в архітектурі Всесвіту.

— Саво! — крикнула Лея. — Ти з нами?

— На жаль для всіх естетичних стандартів, так.

— Що означає «поверхня»?

— Те, що всі думають, але не хочуть вимовляти перед смертю.

— Ти можеш бути корисним?

— Я можу бути корисним і неприємним одночасно. Це моя головна перевага над людьми.

Біле світло вибухнуло.

І Геліоград зник.

Поверхня Меркурія зустріла їх так, як Меркурій зустрічав усе живе: спробою негайно пояснити, що життя тут — не право, а нахабна помилка біології.

Лея впала на коліно, але коліно не торкнулося голого каменю. Автоматичний захист костюма спрацював за частку секунди: навколо її тіла розгорнулася тонка термоплівка, білі панелі костюма стали матовими, золоті шви засвітилися, розподіляючи тепло. Вона почула, як система дихає за неї першим аварійним циклом.

Рен упав поруч, перекотився на бік і вилаявся так довго й образно, що Сава, приземлившись у пилюку неподалік, сухо зазначив:

— Лексичний аналіз показує: суб’єкт Рен живий, розлючений і творчо натхненний.

— Я радий, що тебе не розплавило, — прохрипів Рен. — Тепер зможу зробити це сам.

— Погроза прийнята. Рівень реалістичності низький. Ви зараз ледве не обіймаєте камінь.

— У мене інтимний момент із геологією.

— Камінь не дав згоди.

Лея підвелася.

І на мить забула, що треба дихати.

Перед нею був Меркурій без міста.

Не туристичний, не відфільтрований крізь куполи, не перетворений на енергетичну схему й корпоративну презентацію. Справжній. Голий. Старий. Розпечений. Безжальний.

Рівнина тягнулася до горизонту, потріскана, мідно-чорна, вкрита гострими гребенями застиглого каменю. Далеко стояли низькі кратерні стіни, їхні краї сяяли біло-золотим жаром. Повітря майже не було, лише тонка мерехтлива екзосферна примара, у якій сонячні частинки гралися з пилом, як садист із конфеті. Над усім висіло Сонце — не небесне тіло, а присутність. Велетенське, біле, нестерпне, таке близьке, що здавалося: якщо підняти руку, можна обпектися об його байдужість.

Геліоград виднівся позаду.

Величезний купол і дзеркальні масиви міста здіймалися над горизонтом, як золота рана на шкірі планети. Вежі, сонячні крила, дзеркальні пелюстки, транспортувальні арки — усе це з відстані здавалося не містом, а механізмом, який виріс із Меркурія й тепер намагався переконати планету, що він головний. Планета, судячи з поверхні, мала іншу думку, але не поспішала сперечатися. У неї було достатньо часу. Планети взагалі добре вміли чекати, поки цивілізації самі себе приберуть.

— Красиво, — сказав Рен, підводячись.

— Так.

— Смертельно.

— Так.

— Ви помітили, що наші найкращі пейзажі завжди хочуть нас убити?

— Це Меркурій. Тут навіть краса має виробничу травму.

Рен роззирнувся. Його темний плащ, або те, що лишилося від плаща після світлового ядра, тепер був частково покритий термозахисною плівкою. Костюм під ним активував аварійний режим: чорні пластини стали щільнішими, на плечах відкрилися тонкі радіаційні клапани, а золоті деталі засвітилися холодним бурштином. Він виглядав виснаженим, обпеченим, небезпечно живим і все ще надто привабливим для людини, яку щойно плюнуло світлове ядро на розпечену планету.