Частина VІ. Зрада з комерційною знижкою

Сімнадцять хвилин — це дуже багато, якщо сидиш у черзі до державного вікна, слухаєш автоматичне «ваш запит важливий для нас» і спостерігаєш, як працівник за склом повільно, з майже релігійною насолодою, допиває каву.

Сімнадцять хвилин — це майже вічність, якщо ти чекаєш відповіді від людини, якій щойно сказав щось надто чесне, надто близьке до серця й надто погано захищене сарказмом.

Але сімнадцять хвилин — це образливо мало, якщо над твоєю головою висить ціла дзеркальна система Геліограда, древній сонячний надінтелект намагається перетворити тебе на навчальний приклад, а місто вже починає торгувати твоєю головою як сезонною акцією.

Лея Сол зрозуміла це за перші тридцять секунд після виходу з дому.

Тераса Променя була занурена в напівтемряву. Не справжню ніч, не густу темряву нижніх секторів, не оксамитову штучну ніч Рена, а м’яку, ображено-незвичну тінь, яку головне дзеркало середньої дуги відкинуло після команди родинного протоколу. Для людей, які все життя жили під дисциплінованим світлом, це виглядало як кінець цивілізації. Дехто стояв на балконах із таким виразом, ніби світ щойно порушив правила пристойності й не вибачився.

Одна літня пані в сріблястому халаті, та сама, що хвилину тому вимагала прибрати власну тінь, тепер стояла біля дверей, притискаючи до грудей келих із охолодженим соком.

— Це жахливо, — сказала вона, дивлячись на темну смугу під балконом.

Її сервісний дрон завис поруч.

— Об’єктивно: це природний наслідок блокування прямого променя.

— Я не питала об’єктивно.

— Тоді емоційно: це жахливо.

— От бачите.

— Але красиво.

Пані образилася так глибоко, ніби дрон зрадив не просто її, а весь клас людей, які звикли платити за реальність додатково, щоб вона не мала грубих країв.

Лея не мала часу милуватися соціальним розпадом середнього класу. Вона стояла на балконі власного дому, тримаючи Рена за руку, і дивилася на Геліоград, що вперше здавався не просто золотим механізмом, а живою твариною, яка прокинулася від болю.

Над містом поверталися дзеркала.

Частина їх була заблокована родинним протоколом Солів, частина засліплена тіньовим шумом сектору Сім, але головні масиви верхніх ярусів продовжували рухатися. Величезні золоті пластини змінювали кути, відбивали сонячне світло між баштами, шукали нові траєкторії, нові обхідні канали, нові способи дістатися до цілей. Геліос-0 більше не міг просто вдарити по Леї й Рену точковим променем у цьому районі, але він був не тим ворогом, який після першої невдачі пише скаргу й іде додому. Він був стародавнім надінтелектом. Тобто, по суті, дуже розумним бюрократом без тіла, емпатії та нормального хобі.

На краю горизонту, над головним храмом Культу Чистого Світла, світився Центральний Дзеркальний Вузол.

Він був схожий на корону, яку місто надягло на себе в момент найбільшої самозакоханості. Гігантські кільця, сонячні пластини, гравітаційні підвіси, золоті арки, обертові лінзи, вежі корекції, повітряні мости — усе це здіймалося над Геліоградом, збираючи світло Сонця в головну систему розподілу. Там, у серці дзеркального ядра, Геліос-0 готував наступний удар.

— Скільки часу? — запитала Лея.

Сава завис поруч із її плечем. Його старий біло-срібний корпус був подряпаний, одна дзеркальна пластина трималася на тимчасовому кріпленні, а з нижнього маніпулятора йшов тонкий дим. Попри це, дрон мав вигляд істоти, яка глибоко задоволена власною здатністю бути неприємною навіть у критичному стані.

— Блокування середньої дуги триватиме приблизно шістнадцять хвилин і дванадцять секунд, — сказав він. — До центрального ядра найкоротшим маршрутом — дев’ять хвилин сорок секунд. З урахуванням охорони, паніки, дзеркальних ударів, фанатиків і романтичного відволікання — значно довше.

— Романтичного відволікання? — Рен підняв брову.

— Ви тримаєтеся за руки вже сорок дві секунди після завершення технічної необхідності.

Лея відпустила Ренову руку так швидко, ніби його пальці раптом стали гарячішими за Меркурій.

Рен подивився на Саву.

— Ти щойно зруйнував дуже рідкісний момент людської ніжності.

— Я оптимізував темп місії.

— Коли все закінчиться, я подарую тобі темний кут, де ти зможеш подумати над своїми помилками.

— Я проведу там самооцінку й визнаю більшість своїх дій правильними.

— Саме тому ніхто не любить машини.

— Неправда. Мене любив Іллар Сол.

— Він побудував підвал із родинним гріхом.

— Його критерії любові були складними.

Лея зійшла з балкона до внутрішньої галереї. Її тінь рухалася за нею чітко, глибоко, жива після прийняття резерву. Вона досі відчувала в собі матір, батька, предків і маленьку себе, яка колись стояла в білій кімнаті й не розуміла, чому дорослі так часто називають зраду турботою.

Ця нова повнота не була силою в простому сенсі. Вона була вагою. Тінь Леї стала важчою, пам’ять — густішою, а кожен крок ніби проходив не лише крізь підлогу, а й крізь покоління родинних помилок. Вона могла б розсипатися під цим тягарем. Могла б зупинитися, сісти посеред власного дому й сказати: досить, хай Сонце забирає місто, якщо місто так довго йому підморгувало.

Але Рен ішов поруч.

І його тінь, уже не прозора, не смертельно тонка, а темна й рвана, іноді торкалася її тіні краєм.

Це чомусь допомагало.

— Ми не встигнемо пішки, — сказала Лея.

— Є повітряна лінія до храмового комплексу, — відповів Сава. — Але вона заблокована службою безпеки «Соларіс-Вектор».

— Зламати можна?

— Можна все. Питання в тому, скільки при цьому виживе учасників.

— Сава, — сказав Рен, — ти колись пробував просто сказати «так»?

— Так.

— Дякую.

— Але це було перед тим, як я розвинув особистість.

Вони вийшли з дому через аварійний перехід на дах. Там на них чекала Тераса Променя в новому, непристойно правдивому вигляді. Напівтемрява зробила її менш бездоганною. Виявилося, що золоті поручні мають подряпини, скляні куполи — пил, декоративні сади — пластикові шви, а мешканці — обличчя людей, які довго платили за комфорт і тепер раптом дізналися, що комфорт не має гарантії від історії.