Частина V. Родинний гріх Леї Сол

Дім Леї Сол стояв на межі середнього Геліограда, там, де місто ще вдавало шляхетність, але вже починало рахувати чужі рахунки з таким виразом, ніби це і є культура.

Район називався Тераса Променя. Колись рекламні голограми показували його як ідеальне місце для родин інженерного корпусу: чисті галереї, персональні світлові фільтри, дитячі куполи, технічні сади з синтетичними деревами, що давали декоративну тінь рівно сімнадцять хвилин на добу, бо більше вважалося емоційною розбещеністю. Там усе було вивірено: кут падіння світла, температура підлоги, прозорість куполів, навіть колір дверей — кремово-золотий, щоб мешканці щодня пам’ятали, що вони не бідні, але й не настільки багаті, щоб забути про кредит.

Після повернення тіней район виглядав хворим.

Не зруйнованим. Не палаючим. Саме хворим. Під балюстрадами лежали темні смуги, яких система освітлення не могла пояснити. На білих стінах з’явилися плями від поручнів, вазонів, старих вентиляційних коробів, людських тіл. Синтетичні дерева вперше за роки відкидали тіні не за графіком, а просто тому, що світло падало на них під неправильним кутом. І це було, мабуть, найрадикальніше повстання рослинного пластику у всій Сонячній системі.

Мешканці стояли на балконах і дивилися вниз.

Дехто обурено. Дехто розгублено. Дехто з таким жахом, ніби тінь на підлозі була не фізичним явищем, а родичем із нижнього сектору, який приїхав без попередження й просить пожити два тижні.

Одна жінка в перламутровому халаті кричала на сервісного дрона:

— Приберіть це!

Дрон завис над її тінню, просканував її, подумав і відповів:

— Об’єкт належить вам.

— Я не замовляла!

— Базова присутність не потребує замовлення.

— Я подам скаргу!

— Скарга на власне існування зареєстрована. Орієнтовний час розгляду: вічність.

Рен, який ішов поруч із Леєю, тихо всміхнувся.

— Мені подобається цей дрон. У ньому є потенціал для політичної кар’єри.

— Не відволікайся, — сказала Лея.

— Я намагаюся не померти. Це дуже концентрує.

Він справді виглядав гірше.

Чорні лінії під шкірою піднялися до шиї й тонко розгалужувалися біля щелепи. Під очима залягли тіні — іронічно справжні, а не технологічні. Він ішов рівно, майже зухвало, тримаючи пошкоджений генератор штучної ночі в руці, але Лея бачила, як час від часу його пальці стискаються сильніше, ніж потрібно. Біль ішов поряд із ним, як невидимий охоронець. І, судячи з Ренової манери триматися, охоронець був погано оплачений, але впертий.

Після втечі з дзеркальної диспетчерської вони не мали часу на відпочинок. Дзеркала сектору Сім вони засліпили, але не зупинили всю систему. Верхні масиви Геліограда вже поверталися до нового кута. Геліос-0 втратив точкове наведення в Пательні, але знайшов нову ціль: старий дім Леї. Родинний гріх. Так Сава назвав прихований резерв, і це було настільки в стилі її батька, що Лея майже хотіла розбити щось сентиментальне. Наприклад, пам’ять.

Сава летів попереду, маскуючи їх у міському трафіку за допомогою старого сервісного протоколу. На голографічній мапі вони значилися як «мобільна комісія з оцінки естетичних наслідків тіньового повернення». Це було настільки абсурдно, що система пропустила їх без перевірки. Геліоград завжди довіряв дурниці, якщо вона мала достатньо офіційний вигляд.

— До будинку лишилося триста двадцять метрів, — повідомив Сава. — Дзеркальний масив верхньої тераси змінює кут. Орієнтовний час до наведення: сім хвилин.

— Сім хвилин, — повторив Рен. — Розкіш. Можна встигнути випити каву, закохатися, посваритися й бути спаленим державним освітленням.

— У нас немає кави, — сказала Лея.

— Тоді список скорочується.

— Рене.

— Так, я мовчу.

Він не замовк.

— Просто уточню: родинний гріх — це зазвичай щось на кшталт таємної дитини, незаконного рахунку, предка-канібала або шафи з дуже дивною білизною. У вашій родині, схоже, одразу сховище тіней і ключ до сонячного надінтелекту. Відчувається інженерний підхід.

— Я не знала про сховище.

— Найкращі родинні гріхи завжди оформлюють без участі дітей. Так батьки економлять на поясненнях і терапії.

Лея глянула на нього.

— Ти говориш як людина, яка має досвід.

— У мене було дитинство на Меркурії. Тут навіть щасливі спогади мають дрібний шрифт.

Вони пройшли повз фонтан світла — декоративну конструкцію в центрі тераси. Раніше вона випускала вгору тонкі струмені золотого сяйва, які красиво розсипалися на дрібні іскри й нагадували мешканцям, що в них достатньо грошей для безглуздих енергетичних витрат. Тепер фонтан давав тінь. Маленьку, нерівну, смішну. Кілька дітей стояли навколо й намагалися впіймати її ногами.

Один хлопчик вигукнув:

— Вона тікає!

Інший відповів:

— Бо не дурна.

Лея на секунду зупинилася.

У дитинстві вона теж гралася біля цього фонтану. Тоді тіней майже не було. Її батько сидів на лавці з тією самою синьою термокружкою, дивився на декоративне світло й бурчав, що якщо цивілізація витрачає енергію на фонтан, який не дає води, то вона або дуже розвинена, або остаточно хвора. Мати тоді сміялася і казала, що Іллар просто не вміє відпочивати. Він відповідав, що відпочинок — це коли тебе тимчасово не експлуатує жодна система, включно з родиною. Мати називала його нестерпним. Він казав, що це спадкова риса.

Лея тоді не розуміла, наскільки буквально.

— Ви тут виросли, — сказав Рен.

Це не було питання.

— Так.

— Гарне місце.

— Брехливе місце.

— Ці речі часто продаються комплектом.

Вона хотіла відповісти, але слова застрягли. Перед ними вже був її будинок.

Кремово-золота вежа на дванадцять родинних модулів, із прозорими переходами, вузькими балконами й старими інженерними гербами на фасаді. Герб Солів досі висів біля входу: коло, через яке проходила ламана лінія, символ теплового каналу. У дитинстві Лея вважала його знаком сили. Тепер він здавався попередженням: усе в цій родині рано чи пізно тріскається від перегріву.