Частина ІV. Дзеркала відкривають полювання

Коли тіні повернулися в сектор Сім, Геліоград уперше за багато років завмер не від спеки.

Він завмер від сорому.

Це було майже непристойне видовище. Місто, яке століттями вихвалялося власною безтіньовою чистотою, раптом отримало назад те, що так старанно продавало, викачувало, обліковувало й переробляло на енергію, кредити, статус і красиву брехню. На стінах з’явилися темні плями. Під ногами робітників проступили обриси тіл. Під лавками — вузькі смуги темряви. Під дитячими іграшками — крихітні тіні, схожі на докази, що навіть пластик у нижніх секторах має більше особистої гідності, ніж деякі члени міської ради.

Люди кричали.

Не всі від страху. Частина — від болю, частина — від полегшення, частина — тому, що сусід наступив їм на ногу під час масового духовного визволення, а людство, навіть перед лицем сонячного надінтелекту, не втрачало здатності сваритися через побутові дрібниці. Це, мабуть, і було його справжнім безсмертям: можна забрати тіні, переписати волю, запустити протокол очищення, але якщо в натовпі хтось штовхне когось ліктем, цивілізація негайно повернеться до базових цінностей.

Сектор Сім оживав хаосом.

На платформі Пательні люди падали на коліна й дивилися на власні тіні так, ніби побачили давно зниклих родичів, які повернулися без попередження, без валіз і, що найгірше, з правом ставити незручні питання. Діти сміялися й намагалися наступити на темні контури під ногами. Старі плакали мовчки, торкаючись підлоги пальцями. Робітники, які хвилину тому стояли з білими очима й лагідною готовністю віддати себе світлу, тепер блювали біля колон, лаялися, обіймали одне одного й вимагали пояснень від найближчих представників влади.

Представники влади, зрозуміло, пояснень не мали.

Зате мали планшети.

Чиновник секторної адміністрації, той самий, що раніше намагався класифікувати апокаліпсис за формою Р-88, тепер стояв серед натовпу з виразом людини, яка щойно зрозуміла, що реальність не пройшла попереднє погодження. Його власна тінь — довга, крива, нервова — лежала під ним на підлозі й підозріло нагадувала худу тварину, яка соромилася власника.

— Громадяни! — кричав чиновник. — Просимо зберігати спокій! Повернення тіней буде перевірено, описано й за потреби тимчасово вилучено для експертизи!

Його слова були прийняті погано.

Хтось кинув у нього порожній контейнер від води. Хтось — старий черевик. Хтось — дуже образливу фразу про його родину, департамент і світловий індекс. Чиновник спробував відступити, послизнувся на власній тіні й упав, що викликало перший щирий сміх сектору за останні дві години.

На балконі над площею жрець Культу Чистого Світла, який дивом пережив горизонтальне паломництво об підлогу, стояв із розбитим носом, пом’ятим сяйним вінком і виглядом пророка, якому бог відповів, але виявилося, що бог має погану репутацію, технічний акцент і плани на масову оптимізацію. Він підняв руки до Сонця, хоча Сонця з підземного сектору не було видно, тільки мерехтіли білими плямами верхні дзеркала.

— Це випробування! — вигукнув він. — Світло перевіряє нашу віру!

Знизу йому відповіли:

— А нашу дурість воно вже перевірило?

Інший голос додав:

— Якщо світло таке святе, хай поверне гроші за тіньовий збір!

Ця пропозиція здалася натовпу настільки теологічно переконливою, що жрець негайно вирішив продовжити проповідь у безпечнішому місці. Бажано там, де менше громадян із власними тінями й більшим бажанням застосовувати їх як політичний аргумент.

А далеко внизу, під усім цим шумом, під платформами, ринками, трубами, ліхтарями й соціальною ненавистю, шахта «Сонячне прокляття» стогнала.

Лея Сол чула цей стогін навіть крізь аварійний підйомник.

Вони виривалися з глибин на старій шахтній платформі, яка рухалася вгору так, ніби кожен метр був останнім, а потім вона передумає й поверне їх до смерті для уточнення деталей. Метал під ногами тремтів. Поруч із платформою вгору летіли тіні — чорні струмені, розірвані, живі, перемішані зі спалахами білого світла. Вони здіймалися до міста, як дим від пожежі, яку ніхто не помітив, бо всі милувалися освітленням.

Рен стояв біля поручня, однією рукою тримаючись за метал, іншою притискаючи до грудей пошкоджений генератор штучної ночі. Він виглядав надто блідим для людини, яка зазвичай мала нахабство бути привабливою навіть під час катастрофи. Чорні лінії на його шиї вже дісталися ключиці й частково ховалися під коміром. У світлі аварійних ламп вони нагадували тріщини на склі, за яким б’ється ніч.

Лея намагалася не дивитися на них надто довго.

Невдало.

Рен, звісно, помітив.

— Якщо ви хочете роздягнути мене поглядом із медичною метою, — сказав він, — я мушу попередити: зараз я не в найкращій формі для першого враження.

— Я дивлюся на поширення тіньового розриву.

— Саме це я й сказав, тільки сумніше.

— Ти ледве стоїш.

— Зате стою красиво.

— Ти зараз упадеш.

— Тоді, сподіваюся, у ваші обійми. Треба ж надати драмі структуру.

Лея підійшла ближче. Платформа здригнулася, і Рен справді похитнувся. Вона вхопила його за рукав раніше, ніж він устиг зробити вигляд, що все було заплановано.

— Не сперечайся зі мною, — сказала вона.

— Це важко. Ви говорите тоном, який викликає одночасно страх і дуже недоречну цікавість.

— Рене.

— Так, мені гірше.

Це було сказано тихо. Без жарту. Без прикраси. І тому вдарило сильніше.

Лея торкнулася його зап’ястя, де генератор залишив темний опік. Шкіра була гаряча, але пульс — нерівний. Її власна тінь під ногами теж змінилася. Вона стала коротшою, блідішою, з нерівним краєм, наче хтось відрізав від неї тонку смугу й не дуже старався зробити це акуратно. Коли вони з Реном синхронізували тіні в серці шахти, їхні межі торкнулися. І тепер Лея іноді відчувала його страх у собі, як чужий холодний уламок.

А ще — його бажання.