Частина ІІІ. Шахта під сонячним прокляттям

Тіньові колектори починалися за дверима, які не мали права існувати.

Лея Сол зрозуміла це ще до того, як торкнулася їх долонею. Двері були вмонтовані в стіну Нічного ринку так охайно, що здавалися частиною декору: чорний метал, тонкі золоті жилки, жодної ручки, жодного сканера, жодного попередження. А попередження, як знала кожна людина, що виросла на Меркурії, з’являлися всюди, де влада бодай трохи сподівалася уникнути відповідальності. Якщо двері не мали таблички «Не заходити, інакше помрете в межах чинного регламенту», це означало одне з двох: або їх не існувало офіційно, або відповідальні вже померли, і, найімовірніше, не від старості.

За спиною ринок кричав.

Світло Геліос-0 лилося в підземний простір через лампи, старі голограми, дзеркальні кришки вітрин і навіть через маленькі індикатори на прилавках. Воно було не таким сильним, як на верхніх платформах, але настирливим. Лізло в щілини. Пробувало на смак темряву. Промацувало людей, як лікар, який уже вирішив ампутувати все тіло, але ще робить вигляд, що питає згоди.

Мара стріляла в світлові панелі з такою холодною методичністю, ніби не захищала ринок від сонячного надінтелекту, а просто закривала магазин після невдалого дня. Рен стояв у проході, тримаючи перед собою пошкоджений генератор штучної ночі. З пристрою виривалися чорні стрічки темряви, обвиваючи повітря, гасили промені, затримували білу хвилю. Він усміхався. Звичайно, усміхався. Бо чоловіки на Меркурії мали дві головні стратегії перед смертю: або героїчно брехати, або робити вигляд, що ситуація нарешті стала цікавою.

Рен, як завжди, обрав обидві.

— Лея! — крикнув він, не озираючись. — Якщо ви збираєтеся відкрити ці двері, то зараз чудовий момент! Пізніше я можу бути занадто мертвий для конструктивної критики!

— Не відволікай мене! — відповіла вона.

— Я просто підтримую командну атмосферу!

— Твоя командна атмосфера димить!

— Це художній ефект!

Темне кільце генератора спалахнуло, потім тріснуло ще глибше. Чорні лінії під шкірою Рена поповзли вище, до ліктя, мов павутиння, яке хтось вишивав зсередини. Лея бачила це боковим зором. Бачила — і ненавиділа. Ненавиділа його за нерозсудливість, себе — за те, що їй не байдуже, Мару — за те, що сказала правду надто пізно, Геліос-0 — за те, що навіть кінець світу він організував як систему освітлення з підвищеною самоповагою.

Сава завис біля дверей і розгорнув старий сканер.

— Рівень захисту: доісторичний, — оголосив він. — Рівень небезпеки: образливо високий. Рівень шансів, що ми робимо дурницю: стабільно родинний.

— Саво, відкривай.

— Потрібен спадковий ключ.

— У мене немає ключа.

— Ви і є ключ.

— Ненавиджу метафоричні системи доступу.

— Ваш батько казав те саме, після чого побудував три метафоричні системи доступу. Він був складною людиною з дефіцитом самоіронії.

Лея приклала долоню до чорного металу.

Двері були холодні. Не просто прохолодні — холодні так, ніби за ними зберігали ніч, яку забрали в міста й не встигли продати. На поверхні спалахнули тонкі лінії. Золото побігло від її пальців у сторони, склалося в коло, потім у три промені, спрямовані до центру.

Символ Геліос-0.

Але цього разу він був іншим. Не білим, не владним, не сліпучим. У золотих лініях жила темрява. Вона рухалася між ними, як чорна кров у світлових венах.

— Генетичний доступ підтверджено, — сказав Сава. — Емоційна стабільність користувачки залишається сумнівною.

— Якщо ти ще раз прокоментуєш мою стабільність, я використаю тебе як дверний молоток.

— Загроза прийнята. Психоемоційний стан покращився. Агресія конструктивна.

Двері розсунулися.

За ними була шахта.

Не тунель. Не технічний коридор. Саме шахта — величезна вертикальна порожнина, що йшла вниз так глибоко, що погляд не знаходив дна. Уздовж стін спускалися старі рейкові лінії, кабелі, ланцюги, світлові труби, платформи й чорні колекторні ребра. Вони нагадували кістки якогось механічного звіра, похованого під Меркурієм до того, як люди вирішили, що планета недостатньо страждає без їхньої інженерії.

У центрі шахти висів ліфт.

Точніше, те, що колись було ліфтом, а тепер нагадувало клітку для тих, хто не читав умови договору з гравітацією. Платформа трималася на чотирьох магнітних опорах і старому кабелі, який виглядав так, ніби давно написав заповіт.

У глибині шахти світилися тіні.

Лея не одразу зрозуміла, що бачить. Темрява там унизу не була нерухомою. Вона пульсувала, збиралася в плями, розтікалася по стінах, тягнулася до світлових труб, відступала, знову поверталася. Наче шахта дихала не повітрям, а залишками людської присутності.

— Це колектори, — сказала Мара за її спиною.

Лея озирнулася. Мара стояла в проході, тримаючи пістолет у одній руці й стабілізатор тіньового тунелю в іншій. Її обличчя було спокійним. Надто спокійним. Так виглядають люди, які давно навчилися ховати страх у місці, де його не знайде навіть власне серце.

— Їх побудували для збору тіней ще до появи офіційної системи індексів, — продовжила вона. — Спершу тут працювали добровольці. Потім боржники. Потім ті, кого система називала «надлишковими громадянами». Дуже зручне слово. Одразу здається, що це не люди, а зайві кабелі.

— Чому їх закрили? — запитала Лея.

Мара глянула вниз.

— Тіні почали повертатися неправильно.

— Що це означає?

— Люди виходили з шахти з чужими спогадами. Хтось пам’ятав смерть свого сусіда. Хтось прокидався і плакав за дитиною, якої ніколи не мав. Одна жінка вбила начальника, бо її тінь принесла їй сорок років його брехні, хоча вона працювала в нього лише два дні.

Рен, не відводячи погляду від світла, кинув:

— Нарешті робоча система зворотного зв’язку з керівництвом.

Мара всміхнулася краєчком губ.

— Смійся, продавцю ночі. Це, мабуть, твоя остання корисна функція.