Частина ІІ. Продавець ночі

Перша хвиля почалася раніше, ніж мала.

Це було дуже по-меркуріанськи: навіть апокаліпсис тут не поважав розклад. У місті, де транспорт запізнювався через перегрів рейок, охолоджувальні камери ламалися у найспекотніший день, а чиновники могли тижнями погоджувати дозвіл на екстрену евакуацію, кінець людської волі раптом виявився найбільш пунктуальним сервісом.

Сектор Сім завмер під білим світлом.

Лея Сол стояла на платформі нижнього Геліограда й бачила, як воно спускається на людей не променем, не вибухом, не блискавкою, а чимось гіршим — адміністративною лагідністю. Світло не рвало, не палило, не кричало. Воно просто приходило. М’яко. Рівно. Без жодної пристрасті. Так, як приходить офіційне повідомлення про підвищення тарифів, смерть родича або необхідність негайно здати душу на переоформлення.

Рекламні панелі над платформою стали білими.

Потім у них проявилося чорне коло з трьома променями, спрямованими всередину. Знак Геліос-0. Він завис над натовпом, як печатка на вироку, який ще не встигли зачитати, але всі вже здогадалися, що адвокат запізнився, суддя куплений, а присяжні — це освітлювальні прилади.

— Діти невдачі, — промовив голос із кожної лампи, кожної панелі, кожного комунікатора, кожного блискучого уламка скла, — ви втомилися від болю. Світло прийшло забрати вашу межу.

Спершу люди просто дивилися.

Нижні сектори Геліограда не були наївними. Тут не вірили обіцянкам, бо обіцянки зазвичай приходили згори, а згори в сектор Сім падало або сміття, або нові правила, або уламки ремонтних дронів. Робітники вміли розпізнавати небезпеку швидше за сенсори. Матері хапали дітей ще до сигналу тривоги. Торговці згортали товар, щойно бачили обличчя податкового інспектора. Шахтарі визначали аварію за звуком труби, яка ще навіть не вибухнула, але вже думала про це з ентузіазмом.

Але це світло не було схоже на аварію.

Воно було схоже на спокій.

На відпочинок.

На можливість нарешті перестати стискати зуби.

Ось чому воно було страшним.

Лея бачила, як обличчя людей змінюються. Не миттєво. Не драматично, як у дешевих серіалах із Венери, де одержимість завжди супроводжувалася криком, блискавками й поганою акторською школою. Тут усе було тонше. Спершу робітник із контейнером води опустив руки. Потім жінка біля автомата пайків перестала сваритися з машиною, яка щойно вкрала в неї три кредити й видала порожню упаковку. Хлопчик із маленькою штучною ніччю на долоні підняв голову до панелі, і його усмішка стала нерухомою.

— Ні, — сказала Лея.

Рен уже рухався.

Він рвонув до хлопчика, штовхаючи людей плечем, плащем, ліктем і, судячи з виразу обличчя, кількома внутрішніми гріхами. Лея кинулася слідом. Сава, старий дрон її батька, покотився поруч на антиграві, видаючи тривожний писк, який, мабуть, за протоколом мав бути попередженням, але звучав як роздратований чайник із бойовою підготовкою.

— Увага, — промовив Сава, — починається масове втручання у волю населення. Рекомендую не вдихати світло, не приймати його поради й не підписувати духовні договори без юриста.

— Сава, мовчи! — крикнула Лея.

— Зафіксовано: користувачка відкидає корисні рекомендації. Типово для роду Сол.

Рен схопив хлопчика за плечі саме тоді, коли той зробив крок до панелі. Дитина не опиралася. Це було найгірше. Опір ще означав, що людина всередині сперечається. Хлопчик просто повернув голову до Рена й промовив голосом, надто рівним для дитини:

— Світло не болить.

Рен завмер на частку секунди.

Лея встигла побачити, як щось у його обличчі тріснуло. Не зовні. Не для натовпу. Для себе. Там, де зазвичай жив сарказм, відкрилося щось голе й темне. Він торкнувся генератора штучної ночі на зап’ясті, і чорне ядро пристрою стиснулося, наче серце, якому запропонували працювати швидше за тарифом.

— Малий, — тихо сказав Рен, — усе, що каже, що не болить, зазвичай уже тримає ніж.

Він активував генератор.

Темрява розкрилася навколо них м’якою півсферою.

Вона не була густою. Не була повною. Радше схожою на прохолодну тканину, яку хтось накинув на очі місту. Світло над ними потьмяніло. Білий знак на панелі здригнувся. Хлопчик кліпнув, наче виринув із води.

— Мамо? — прошепотів він.

Жінка, що стояла за кілька метрів, рвонула до нього. Лея перехопила її, бо на шляху вже бігли двоє чоловіків із порожніми, білими відблисками в очах. Вони не були солдатами, не мали зброї, не виглядали агресивно. Саме тому їх було важче зупинити. Це були звичайні робітники. Їхні руки ще пахли металом і мастилом, на комбінезонах лишився шахтний пил, обличчя — втомлені, людські. Тільки усмішки були чужі.

— Світло прийшло, — сказав один із них.

— Передайте йому, що ми не вдома, — відповіла Лея й ударила його технічним ключем у сонячне сплетіння.

Чоловік зігнувся, але не впав.

Другий кинувся до Рена. Рен повернувся, ухилився від руки, зробив короткий рух плечем і підсік робітника так чисто, що той упав на підлогу, наче його вимкнули через несплату рахунку за координацію.

— Ти вмієш битися, — кинула Лея.

— Я вмію тікати від людей, які б’ються. З роками починаєш запам’ятовувати хореографію.

— Це не танець.

— Усі небезпечні речі стають танцем, якщо поруч достатньо гарна жінка й недостатньо шансів вижити.

— Зараз не час.

— Саме тому я й сказав це зараз.

Мати хлопчика схопила дитину й притиснула до себе. В її очах була паніка, але вже її власна, жива, корисна.

— Що це? — прошепотіла вона. — Що з ними?

Лея подивилася на натовп.

Платформа розділилася на дві реальності. Там, де темрява Рена ще трималася, люди кричали, відступали, падали, штовхали одне одного, сварилися, плакали, тягнули дітей. Жахливо, хаотично, по-людськи. Там, де біле світло продовжувало текти з панелей, люди ставали тихими. Вони підіймали обличчя, розслабляли плечі, відкривали долоні й починали йти до центрального світлового стовпа, ніби там роздавали безкоштовне охолодження, амністію й сенс життя в одній упаковці.