Частина І. Геліоград плавиться красиво

Це було його головною перевагою й, чесно кажучи, майже єдиним виправданням. Місто стояло на розпеченій шкірі Меркурія, розкинувши над собою кілометри сонячних дзеркал, золотих веж, теплових куполів, світлових магістралей і рекламних обіцянок, які мали такий самий стосунок до правди, як жерці Культу Чистого Світла до скромності. Тобто теоретично десь поруч, але тільки якщо сильно заплющити очі й отримати удар по голові.

З висоти верхніх транспортних ліній Геліоград здавався дивом. Біло-золоті башти здіймалися з мідної рівнини, наче хтось вирішив побудувати храм людській пихатості й випадково зробив його функціональним. Дзеркальні поля за містом ловили сонячне проміння, розщеплювали його на мільйони променів і гнали в енергетичні канали. Вежі переливалися кольорами: від блідого золота до розпеченої міді, від молочного срібла до такого білого світла, від якого навіть совість могла б засліпнути, якби в місті ще лишилися екземпляри для спостереження.

Туристи з Венери казали, що Геліоград прекрасний.

Туристи з Землі казали, що він величний.

Туристи з Марса казали, що оборона в нього слабка, але парадні площі непогані.

Місцеві казали коротше:

— Якщо місто не вбило тебе до обіду, значить, воно просто готує рахунок.

Лея Сол не любила дивитися на Геліоград згори. Надто вже він добре брехав із цієї відстані. Згори не було видно тріщин на нижніх галереях, перегрітих бараків у секторі Сім, медичних черг біля охолоджувальних камер, людей із випаленими очима, дітей, які знали ціну тіні раніше, ніж навчилися правильно вимовляти слово «майбутнє». Згори місто було витвором мистецтва. Знизу — виробничою травмою, яка отримала архітектурну премію.

Вантажний ліфт падав у глибину під Геліоградом.

Не спускався. Саме падав. Бо все, що рухалося з такою швидкістю, з таким рваним тремтінням і таким байдужим скрипом металу, мало бодай із ввічливості попередити пасажирів, що вони беруть участь не в транспортуванні, а в жеребкуванні.

Кабіна була стара, броньована, обшита термокерамікою й побудована в ті часи, коли інженери ще вірили, що якщо написати на обладнанні «надійно», воно соромитиметься ламатися. Ліфт ішов униз крізь технічні шари міста: повз світлові колектори, теплові насоси, охолоджувальні труби, кабелі, гравітаційні компенсатори, вентиляційні шахти й кілька рівнів бюрократії, що, мабуть, існували самі по собі, бо навіть під землею Геліоград не міг просто функціонувати без комісії з перевірки функціонування.

Лея стояла біля панелі управління, обома руками впершись у холодний метал. На екрані досі горів напис:

РІВЕНЬ МІНУС СОРОК ДВА.
ПРОТОКОЛ ПОВЕРНЕННЯ ТІНІ.
ДОСТУП: ЛЕЯ СОЛ.
СПАДКОВИЙ КЛЮЧ ПІДТВЕРДЖЕНО.

Слова відбивалися в її очах тонкими білими лініями. Вона перечитала їх уже стільки разів, що текст мав би втратити сенс, як це трапляється з усіма страшними речами, якщо дивитися на них достатньо довго. Але не втрачав.

Спадковий ключ.

Її батько зник на рівні мінус сорок два одинадцять років тому. Офіційно — загинув. Неофіційно — став темою, якої в родині не торкалися, бо мати плакала мовчки, архіви мовчали голосніше, а корпорація «Соларіс-Вектор» надіслала компенсацію, якої вистачило на похорон без тіла й три роки відчуття, що людське життя оцінюється гірше за несправний насос.

Лея тоді ще не працювала в шахтному комплексі. Вона була студенткою інженерної академії, надто впертою, надто розумною і надто переконаною, що правда існує для того, щоб її знайти. Потім вона виросла. Дізналася, що правда існує для того, щоб її закрити печаткою, віддати в архів, втратити під час реорганізації й оголосити конфіденційною через турботу про громадський спокій. Громадський спокій, як виявилося, був дуже ніжною істотою. Особливо боявся документів.

За її спиною Рен сидів на ящику з аварійним обладнанням і виглядав так, ніби навіть можливість загинути в старому корпоративному ліфті не псувала йому поставу. Він витягнув одну ногу, другу зігнув, чорний плащ лежав навколо нього темною плямою, майже непристойною в цьому стерильному світі світла. На зап’ясті мерехтів його генератор штучної ночі — круглий пристрій із темним ядром, оточеним тонким золотим кільцем.

У кабіні від нього було трохи прохолодніше.

І це дратувало Лею більше, ніж мало б. Людина могла ненавидіти контрабандиста, не довіряти його словам, підозрювати його в усіх злочинах, крім, можливо, щирої сплати податків, але тіло все одно помічало прохолоду. Тіло було безпринципним. Тіло вважало, що якщо поруч із чоловіком на Меркурії стає менш спекотно, то він уже має певні переваги. Розум Леї вважав тіло зрадником і планував після кризи провести з ним сувору виховну розмову.

— Ви довго будете палити екран поглядом? — запитав Рен. — Бо, якщо це новий метод злому, я хочу записати.

— Я думаю.

— Небезпечно. У корпоративних приміщеннях за це можуть зняти надбавку.

— У вас є талант казати зайве саме тоді, коли мовчання було б менш шкідливим.

— Мене часто хвалять за стабільність.

Лея нарешті озирнулася.

— Ви не налякані?

— Я в ліфті, який самовільно везе мене на заборонений рівень під містом, де щойно мертвий шахтар без тіні передав привіт від сонячного надінтелекту. Звісно, я наляканий. Просто в мене гарний фасад.

— Фасади горять першими.

— Зате красиво.

Вона хотіла відповісти щось різке, але ліфт раптом здригнувся так, що її кинуло вперед. Рен підхопився швидше, ніж вона встигла впасти, і схопив її за талію, притиснувши до себе на мить, коротку й небажано точну. Його рука була теплою навіть крізь щільний матеріал її костюма. На секунду світ звузився до металевого скрипу, запаху озону, темної тканини його плаща й того нахабного факту, що в катастрофи іноді дуже людські пальці.

Лея відштовхнулася майже одразу.

— Я стояла.

— Ви летіли.

— Контрольовано.

— У напрямку підлоги?

— Це була тактична оцінка покриття.