Вступ

— Ти ходиш по лезу, Ел, — гаркнув хлопець.
— Отже, нічого особливого не змінилося.
— Потім не кажи, що я не попереджав.

Дівчина завела очі догори.
— Слухай! Ти, може, й крутий син володарки, але я, до речі, не за гарні очі була обрана головою тіньових. Чи як там кажуть — дітей пітьми? Не нервуй так, усе буде добре. Треба лише відвернути від нас увагу. І саме Арт ідеально для цього підійде. Я йому довіряю.
— Еге ж, але запам'ятай: якщо хочеш обдурити ворога, почни з товариша.

Ел набрала Арта та розповіла йому про свій план.
— Без питань. Я організую тусовку, — Арт реготнув десь по той бік зв’язку.
— Угу, організуй до біса багато шуму, щоб вони забули про моє існування.
— Гаразд. Тримайся там, Ел.

Зіллєварка посміхнулася і поклала слухавку.
— Ох, як же я втомилася... Додому мене. Давай-давай.

Як тільки Марк від’їхав, Ел видихнула й обперлася об прохолодну стіну будинку. Як же вона втомилася тікати. Відчуття холодного каменю розслабляло. І тут…
Удар по голові був таким сильним, що в очах потемніло. Ел хотіла знайти опору, але запаморочення взяло верх. Другий удар повалив її на асфальт. У роті з’явився залізний присмак крові.
— Довго ж ти бігала. Ледь не загубив, — почула вона смутно знайомий голос.

Дівчина хотіла повернути голову, але третій удар змусив провалитися в глибоку темряву. То ось як це — на межі смерті? І тут Ел справді злякалася, володарка таки не збрехала. От і кінець! Більше Ел була не в цьому світі. Вона чула відлуння минулого, страшний шепіт — голоси мертвих, що тягнули її в темряву.
Біль минає, рани гояться, думки йдуть, мрії гинуть. Час не лікує — він лише калічить. Крики охрипнуть, зате мені не боляче.

Все спить. На землю впала ніч. І тільки голос, лагідний і дзвінкий, вгамує серце втомлених сторіч, перегорнувши день, як ще одну сторінку.
"Бачиш, день минув, і тіло хоче спати. Та серце не засне, бо душу рве до бою. Та зараз спи, доки сплять твої вороги. Я поруч, я назавжди, я з тобою до останнього удару серця, і навіть після нього".