Іноді тиша і час все, що потрібно...

Лая прокинулася майже опівдні. Благо, її керівник дав їй три дні вихідних. Вона збиралася разом з Артуром навідати свою тітку, яка мешкає за містом. Зараз їй найменше хотілося кудись їхати, а тим більше пояснювати, чому вона приїхала одна.

Хай там як, Лая стиснула волю в кулак і пішла збиратися в дорогу.

На вулиці було пасмурно, проте вітерець був теплий. Зробивши ковток приємного, свіжого повітря, вона заспокоїлася і неквапно рушила в бік зупинки чекати на автобус.

Всю дорогу вона, трохи пригнічена, думала, як усе пояснити Маргарет (так звали її тітку). Аж тут якась жіночка, яка щойно зайшла до автобуса, запитала:

— А біля вас вільно?

На що Лая відповіла:

— Так, сідайте.

— Чудово, дякую. А я вже думала, доведеться стоячи до Нюрнгельба їхати. Як-не-як, роки вже не ті, ногам важко...

Жінка всілася поруч із дівчиною. У неї в руках були величезні торби і маленька дамська сумочка. На вигляд вона здалася Лаї трохи суворою, про таких кажуть: «Пальця в рот не клади, бо відкусить по лікоть». Напевно, вона теж їхала когось навідати.

— А ти куди їдеш? — поцікавилася жінка.

— До Нюрнгельба, — відповіла дівчина.

— О, то нам по дорозі. Їдеш у гості до когось?

— Можна і так сказати. Я їду навідати тітку. Ми дуже рідко бачимося, тож коли є нагода, я стараюся нею скористатися.

— Молодець, старих треба навідувати! Це ти правильно думаєш. От мої он діти як поїхали в місто, так жодного разу до мене ще не приїхали. Кажуть, часу в них немає, бачте, робота у них. А скільки разів я їм пропонувала онуків на канікули привезти — а вони все по Європах їздять. То табори якісь, то путівки... А сільська місцевість їм, бачте, не подобається. От би всі такі, як ти, були — щоб за старих своїх думали!

Лая ледь підняла кутики губ у слабкій усмішці й з теплотою в голосі сказала:

— Не те щоб моя тітка була така стара... У нас різниця лише десять років.

— Ой, то це в тебе така молода тітонька! А скільки ж тобі, доню?

— Мені двадцять шість. Моя тітка — молодша сестра моєї матері. Мама померла при пологах, тож фактично тітка все моє життя замінювала мені матір.

— Он воно як... Ти пробач, якби знала, то не питала б.

— Все гаразд.

— Ой-йой-йой, тяжко нам, жінкам, жити... Але всяка мати для свого дитяти все віддасть, навіть життя. Я своїх рано народила, а вже он онуків маю. Таке воно життя... Ну а батько твій де?

— У нього зараз інша дружина, і з ними живе мій молодший брат.

— То ви що, зв’язку не підтримуєте?..

— Ми спілкуємося, все нормально, навіть зустрічаємося час від часу. Коли мама померла, тітка хотіла забрати нас до себе й виховувати, але батько не хотів нас віддавати. Братик тільки народився, і я була мала, нам була потрібна мати. Тож ми все ж таки залишилися з тіткою, і вона виховувала нас, доки братику не виповнилося півтора року. Батько весь цей час допомагав нам і теж піклувався. А потім він зустрів жінку, і вони одружилися, тож батько вирішив забрати нас у тітки й жити новою сім’єю.

Проте я не хотіла покидати тітку. Після смерті сестри вона теж була у відчаї, хоча ніколи цього не показувала. Вона не дозволяла собі плакати й завжди трималася з останніх сил, і я просто не могла залишити її одну. Тож батько прислухався до мене, і я залишилася з тіткою, а він забрав мого братика.

Обличчя жінки стало похмурим із проблиском жалю.

— Всяке в житті стається, тут нічого не поробиш…

Їхати залишалося хвилин п’ятнадцять, тож решту дороги вони обоє їхали мовчки. З вікна автобуса Лая помітила тітку, яка з привітною усмішкою чекала її на автобусній зупинці.

— О, ти бач, як швидко доїхали, — сказала жінка.

— Давайте, я вам допоможу із вашими сумками, — запропонувала Лая, взявши величезну торбу.

— Дякую, доню, дай Боже тобі здоров’я.

Дівчина ледь випхала велику торбу з автобуса й нарешті поставила її на землю. У той же момент підбігла тітка.

— Дівчинко моя, нарешті!

Тітка поцілувала любу племінницю в щічку й залучила у свої міцні обійми.

— Маргарет?!

Жінка, яка випхала другу торбу з автобуса, здивовано поглянула на тітку.

— То це до тебе ця дівчина приїхала? Ти ніколи не розповідала, що маєш таку гарну племінницю.

— Привіт, Саро, не сподівалася тебе зустріти! Була на ринку?

— Еге ж, їздила затаритися. То, може, познайомиш нас нарешті?

— Звісно. Лая, знайомся, це тітонька Сара, моя сусідка й колега. Вона пече найкращий хліб у нашому селищі.

— Не кращий, ніж твої пироги, — усміхнулася Сара.

— Саро, знайомся, це моя племінниця Лая, яка дуже рідко мене навідує. Сподіваюся, тепер буде частіше.

— Рада знайомству, — усміхнулася жінка.

— Взаємно, — відповіла дівчина, подарувавши їй щиру посмішку.

— Зараз мій чоловік під’їде, ми вас підвеземо — нам по дорозі.

— Дякую, це було б чудово, бо я бачу, що Лая таки взяла з собою невелику валізу.

Дорогою до тітки Лая все ще думала, як пояснити тітці, чому вона приїхала одна. Вона чудово розуміла, що тітка не стала цього питати лише у присутності сусідки.

— Ось ми й на місці, — сказала Сара.

— Дуже дякую, з мене вишневий пиріг.

— Спіймав на слові, — промовив чоловік Сари.

— Приходьте до нас на чай завтра, ми з Сарою будемо раді вас бачити.

— Дякуємо за запрошення, ми постараємося прийти. Правда, Лая? Лая?! Ти мене чуєш?