Глава 36: “Лист із минулого”

Олена сиділа перед старим столом, тримаючи конверт у руках. Пальці тремтіли. Конверт був пошарпаний, пожовтілий на краях, і пахнув пилом старих архівів. Роман мовчав, спостерігаючи за нею, Ігор стояв позаду, склавши руки на грудях. Катерина й Єва не зводили очей.

— “Відкривай,” — тихо сказав Роман. — “І пам’ятай: там — не лише відповіді. Там — твоя роль у цій грі.”

---

Олена розірвала конверт. Усередині — два аркуші. На першому — фотографія: вона, маленька, років п’яти, поруч із чоловіком у військовій формі. Обличчя було знайомим і… незбагненним. Вона підняла очі:

— “Хто це?”

Роман нахилився:

— “Твій батько. Один із засновників ‘Ради’. І єдиний, хто свого часу намагався її знищити.”

Олена різко вдихнула.

— “Це… неможливо. Мені казали, що він загинув в автокатастрофі.”

Роман похитав головою:

— “Це була інсценування. Він жив. І перед тим, як зникнути, залишив цей лист для тебе.”

---

Вона розгорнула другий аркуш. Почерк — твердий, чіткий, старомодний.

“Доню,
якщо ти читаєш це — я або мертвий, або на іншому кінці світу. Ти — мій єдиний шанс змінити те, що я не зміг. У тобі — ключ, не лише до флешки, але й до людей. Не вір нікому. Навіть тим, хто поруч. Особливо їм.
— Батько.”

Олена закусила губу. Пальці побіліли. В голові змішалося все: Ігор, Катерина, Єва, Арсен, тепер ще й Роман… і цей лист.

---

— “Він бреше,” — різко сказала Катерина. — “Твій батько був ворогом. Ми роками тікали від його людей.”

— “Ні,” — тихо промовив Ігор. — “Він не був ворогом. Він… був першим, хто хотів розвалити систему зсередини.”

— “Він здав нас,” — раптом кинула Єва, — “а тепер хоче використати тебе. Як і всі.”

Роман підняв руку:

— “Досить! Олено, послухай мене. Вони розколються між собою. Якщо ти не візьмеш управління на себе — усі загинуть. А флешка потрапить у руки тим, хто вже стоїть на порозі.”

---

І тут раптом: гуркіт. Вибух. Земля під ногами здригнулася. Світло згасло. Хтось закричав.

— “Вони тут!” — голос Романа. — “До виходу! ЗАРАЗ!”

У хаосі Олена притиснула лист до грудей. Єдине, про що вона думала, — слова “не вір нікому”. Серце вистукувало одне-єдине запитання:

Кому я можу довіряти?