Глава 21: “Ті, хто зраджує”

Темрява заволоділа територією заводу, і Олена відчула, як її серце почало прискорено битися. Ігор стояв перед ними, і його слова, хоча й звучали важко і холодно, все ж не могли зупинити того, що почало відбуватися навколо.

Чоловіки в чорних костюмах наближалися до них з усіх боків. І хоча вони рухалися спокійно, Олена відчула в їхніх очах щось небезпечне. Це була не просто небезпека, це була справжня смерть, яку вони не могли уникнути.

— "Ігорю, ти вбивцю?" — вигукнула Олена, не стримуючи сліз гніву. — "Ти зрадив нас?"

Ігор повільно підняв погляд і відповів холодно: — "Ні, Олено. Я не зрадив вас. Я зрадив їх. Всі ми зараз на грані розриву."

В його очах промайнуло щось болісне. Це був не просто чоловік, який спілкується з ворогом, це був хтось, хто насправді втрачав себе в цій грі. Олена не могла зрозуміти, чи він є жертвою, чи дійсно ворогом.

---

Чоловіки в чорних костюмах стали ще ближче, і тепер було очевидно, що їхні наміри — це не просто погроза. Вони не прийшли для розмови.

— "Ви заплатите за це," — сказав один з них, вийшовши вперед. Він був високий, з виразом обличчя, що не виказував жодних емоцій. Він дивився прямо в очі Олені.

Ігор на мить замовк. У його погляді з’явилася втома, яку Олена раніше не помічала.

— "Це не ваші люди," — тихо сказав він. — "Це… ті, кого я намагався зупинити."

---

В цей момент Артем нарешті зробив перший крок, знову ставши на чолі групи. Його обличчя було зосереджене, але за його виглядом можна було здогадатися, що йому було дуже важко. Ті, хто перед ними стояли, не були просто людьми з організації — вони були небезпечними противниками, і вони не залишали жодних шансів на відступ.

— "Не рухатися! Залиште зброю!" — оголосив один з них, поклавши руку на пістолет, який висів на його поясі. Його очі не зводилися з групи, виявляючи неймовірну рішучість.

Софія шепотіла Олені в ухо: — "Треба діяти. Ми можемо їх обіграти."

Олена кивнула, але її серце знову стислося в грудях. Її погляд повернувся до Ігоря, і вона побачила, як він мовчки ступив вперед, аби зустріти своїх ворогів.

---

— "Не треба цього робити!" — вигукнув Ігор. — "Вони не винні!"

— "Ти винен, Ігорю," — холодно сказав той самий чоловік, що виступав лідером. — "Ти привів їх сюди. І вони платитимуть за твої помилки."

Олена стиснула зуби. Вона розуміла, що йде велика гра. Ігор мав у собі якусь невидиму силу, і це було те, що її не залишало в спокої. Він відчував це, що б не сталося.

— "Ми не будемо нічого чекати," — раптом вигукнув Дмитро, схопивши свою зброю і направивши її на ворога. — "Якщо хочете напасти — нападайте."

---

Але саме в цей момент щось змінилося. Віддалений звук моторів був майже нечутним, але його почула Олена. Це було занадто дивно, щоб не звернути увагу. Вона подивилася в бік і побачила, як з темряви з’являються ще кілька автомобілів, яскраво освітлюючи територію заводу.

— "Це пастка," — прошепотіла Софія.

Ігор зробив крок назад і підняв руки.

— "Вони тут. І вони все ще слідкують за нами."

---

Машини зупинилися, і з них вийшли нові люди, цього разу — без зброї, але з холодними поглядами. Це були інші гравці в цій грі. Люди, яких Олена не знала, але інтуїція підказувала їй: вони були частиною тієї ж сітки, що й усі вони.

— "Ми всі тут," — промовив один з них, виглядаючи незмінно холодним. — "Ігор, ти зробив правильний вибір."

Олена втягнула повітря. Вона відчувала, що цей момент — вирішальний. Усі вони були втягнуті в гру, яка від цього моменту може закінчитися лише одним чином — або перемогою, або поразкою.

---

Залишалося тільки одне питання: хто залишиться в живих?

І хто буде останнім, хто відчує справжню силу цієї гри?