Глава 17: “Шепіт за лаштунками”

Вночі старий театр дихав моторошним шурхотом — ніби стіни пам’ятали кожен крок, кожен шепіт, кожну таємницю.

Олена не спала. Вона сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, слухаючи, як Анна тихо розмовляє з Артемом у кутку, а Софія щось пише у блокноті. Дмитро стояв біля вікна, силуетом чорнів на фоні міського світла.

“Хто ти насправді, Дмитре?” — майнуло в голові Олени.

---

— “Ти не спиш,” — раптом промовив Дмитро, не повертаючись. — “Знаю.”

— “Як я можу спати, якщо світ завалився?” — тихо відповіла вона.

Він підійшов ближче, присів навпроти.
— “Ти сильніша, ніж гадаєш.”

— “Ти казав це раніше,” — Олена злегка усміхнулась, але в очах лишалась тривога. — “А тепер скажи правду: твоя дружина… вона досі жива?”

Дмитро на мить заплющив очі.
— “Я… не знаю. Але фото свіже. Хтось хоче, щоб я повірив, що вона жива.”

— “І ти кинеш нас заради неї?” — прямо запитала Олена.

Він обережно торкнувся її руки.
— “Я не кину тебе. Не зараз. Але вибір скоро буде.”

---

Раптом Софія підняла голову від блокнота.
— “Я знайшла контакт.”

Вона поклала на стіл старий телефон, екран якого миготів. На дисплеї — лише ініціали: A.K.

— “Він — посередник. Якщо ми його знайдемо, дізнаємось, хто платить за наше переслідування.”

Ігор нахмурився.
— “A.K.? Хто це?”

Софія хитро усміхнулась.
— “Ось загадка для вас. А ще краще: цей посередник хоче бачитися з нами. Він призначив зустріч.”

Олена різко обернулась:
— “Це пастка?”

— “А коли у нашій грі було інакше?” — знизала плечима Софія.

---

— “І ще…” — тихо промовила Софія. — “Перед зустріччю треба знати: хтось із вас зливає інформацію.”

Тиша впала важка, як свинець. Олена відчула, як серце застукало швидше. Вона перевела погляд на Анну, на Ігоря, на Артема… навіть на Дмитра.

— “Ви серйозно думаєте, що серед нас — зрадник?” — тихо запитала вона.

— “Я знаю,” — сказала Софія, не відриваючи погляду. — “І сьогодні вночі ми це перевіримо.”

---

За лаштунками театру почувся стукіт. Усі різко підхопилися. Анна схопила зброю, Артем — ліхтар.

— “Чекайте,” — сказала Олена. — “Дозвольте мені.”

Вона підійшла до дверей, руки тремтіли. Відчинила.

На порозі стояв хлопчик — років п’яти, у синьому светрі, з мокрим від дощу волоссям. У його руках був зім’ятий конверт.

— “Він сказав віддати вам,” — тихо промовив він.

Олена обережно взяла конверт, а хлопчик зник у темряві так швидко, ніби його й не було.

Вона розірвала конверт. Усередині — фотографія. На ній — групове фото: вони всі, зроблене ззаду… сьогодні ввечері. І записка: “Я дивлюсь.”

Олена відчула, як холод пробігся по спині.

---

— “Нас ведуть,” — прошепотіла вона. — “Ми не просто в грі. Ми — на сцені. А хтось аплодує.”

І вперше вона зрозуміла: ворог — ближче, ніж здається.