Глава 15: “Тінь Софії”

Холодний світанок повільно розливався над містом, коли вони дісталися старого готелю на околиці. Будівля виглядала покинутою, але на даху майорів червоний прапорець — знак, що всередині їх чекають.

— “Вона всередині?” — тихо запитала Олена, зупинившись біля входу.

— “Так,” — коротко відповів Дмитро. Його очі ніби посіріли.

Ігор знизав плечима.
— “Дівчата, тримайтеся позаду. Артем, зі мною.”

— “Тільки не командуй тут,” — кинула Анна. — “Я стріляю не гірше тебе.”

Дмитро лише усміхнувся краєм губ — та усмішка була сумна.

---

Усередині пахло старим деревом і пилом. Сходами униз спускалася висока жінка в чорному пальті, з густим темним волоссям, зібраним у вузол. Її очі — гострі, мов лезо.

— “Софія,” — прошепотіла Олена.

— “Ну нарешті,” — жінка повільно підійшла. — “Дмитре, ти завжди приходиш із театральним ефектом.”

— “Ти — наша єдина надія,” — тихо мовив Дмитро.

Софія обвела поглядом групу.
— “Олена… ану, підійди.”

Олена здригнулася, але підійшла ближче. Софія взяла її за підборіддя, уважно вдивляючись у обличчя.

— “Ти сильніша, ніж виглядаєш. Він любить тебе. Більше, ніж думаєш.”

Олена здивовано кліпнула.

— “А тепер — слухайте всі,” — Софія відпустила її і сіла на край старого дивана. — “Вас шукає не просто група найманців. Це — проект ‘Хамелеон’. Їхнє завдання — прибрати всіх, хто знає хоч слово про фінансові схеми, які ми з Дмитром викрили.”

— “Викрили? Ви разом працювали?” — Ігор з недовірою.

Софія поглянула на нього.
— “Я врятувала йому життя. А тепер — і ваше.”

---

Анна обережно сіла біля вікна.
— “То що вони шукають? Не нас же просто так переслідують.”

Дмитро кивнув.
— “На флешці, яку я забрав, — список корумпованих політиків, бізнесменів, суддів… Це — вибухівка. І всі вони хочуть її повернути.”

— “Де флешка?” — холодно запитала Олена.

Дмитро подивився їй просто в очі.
— “У безпечному місці. Але тепер… це вже не важливо. Вони знають, що вона в нас.”

---

Раптом Софія підвелася.
— “Слухайте уважно. У вас є три варіанти: здатися — і померти. Тікати — і все одно померти. Або йти зі мною. Але тоді…”

Вона зробила паузу, усміхнувшись краєм губ.
— “…вам доведеться стати тими, ким ви ще не були. Брехунами, гравцями, бійцями.”

---

Олена стисло вдихнула. Її пальці мимоволі стиснулися в кулак.

— “Чому я?” — запитала вона раптом. — “Чому вони хочуть мене? Я просто дружина.”

Дмитро обережно торкнувся її руки.
— “Бо ти — ключ. Твоє ім’я стоїть на документі, який дає доступ до закодованих файлів. Ти — не просто дружина.”

— “Вони що, використовували мене весь цей час?” — її голос затремтів.

Софія тихо зітхнула.
— “Мила моя, у цій грі всі когось використовують.”

---

У цей момент за вікном промайнула тінь.

— “Вони тут,” — сухо констатував Артем.

Софія поправила пальто.
— “Час обирати, Олено. Більше нема коли чекати.”

Олена підняла голову. Вона дивилася на всіх — на Ігоря, Анну, Артема, батька… і Дмитра. Колись чужого, тепер — невідомо ким.

— “Я йду,” — тихо сказала вона. — “Але якщо хтось брехатиме мені ще хоч раз — я сама все зруйную.”

Софія усміхнулася.
— “От тепер я бачу лідера.”

---

Почали лунати вибухи.

А Олена зрозуміла: це — лише початок.

---