Глава 12: “Майстерня Павла”

Вони увірвалися в темну майстерню, розташовану на околиці міста. Всередині пахло мастилом, металом і чимось старим, забутим. Павло — кремезний чоловік із сивиною на скронях — зустрів їх на порозі, нервово оглядаючи.

— “Ви… всі живі?!” — Павло підбіг до Ігоря. — “Я чув, що за вами йде хвіст. Сюди, швидко!”

Вони сховалися в підвальному приміщенні, запаливши стару лампу. Там пахло іржею, а на стінах висіли інструменти й креслення.

— “Добре,” — Ігор зітхнув, — “тепер ми всі тут. Час говорити.”

Анна сиділа в кутку, стискаючи руки. Олена ходила туди-сюди, час від часу кидаючи гострі погляди на батька. Артем розбирав пістолет, але його руки тремтіли.

— “Почнімо з головного,” — сказала Олена, зупиняючись. — “Тато, ким ти став? І що саме ми намагаємось розкрити? Ти кажеш про схеми, але я все ще нічого не розумію.”

Батько поглянув на неї. Його обличчя було втомлене, мов після довгих років війни.
— “Я працював на них, Олено. На людей, яких ми зараз намагаємось викрити. Я знав про Дмитра — твого чоловіка. Ми… ми разом будували частину цієї системи. Поки я не зрозумів, що стану наступним.”

— “Тобто,” — Ігор нахилився вперед, — “ти знав, що Дмитро жив подвійним життям, але навіть після його смерті нічого не сказав?”

— “Я не міг.” — Він уперся поглядом у стіл. — “Я спостерігав. Чекав моменту. І ось він настав.”

— “Звідки взялась флешка?” — втрутилася Анна. — “Ти ж віддав її Артему. Це твоя пастка?”

Батько підвів голову.
— “Ні. Флешку викрав Дмитро перед смертю. Я думав, вона втрачена. Артем знайшов її випадково. Але тепер…”

Він не встиг договорити. Раптом пролунав гуркіт — двері зверху ледь не злетіли з петель.

— “Вони знайшли нас!” — закричав Павло.

Артем схопився, заряджаючи зброю.
— “Зачекайте, зачекайте!” — Олена підняла руки. — “Хто ‘вони’? Ви весь час говорите загадками! Це поліція? Найманці? Спецслужби?!”

— “Усе разом,” — тихо відповів батько. — “І ще гірше. Там є хтось, кого ти не очікуєш побачити.”

— “Хто?” — напружено запитав Ігор.

Але батько лише відвів погляд.

---

Коли гуркіт стих, Павло підійшов до дверей і виглянув.
— “Вони… пішли. Але не надовго.”

Олена перехопила погляд Ігоря.
— “Скажи чесно: ти підозрюєш Анну?”

— “Я підозрюю всіх,” — пробурмотів Ігор. — “Навіть Артема.”

Артем підняв голову, посміхаючись:
— “Я принаймні чесний мерзотник. Не роблю вигляд, що я герой.”

Анна підскочила.
— “Це ти підкинув маячок! Це ж ти був з ними пов'язаний!”

— “Досить!” — крикнула Олена. — “Нас розірвуть на частини, якщо ми зараз не об’єднаємось.”

Вона повернулась до батька:
— “Мені потрібна правда. Вся. Хто наш ворог? Чому вони йдуть за нами? І найголовніше — що ти не сказав мені про Дмитра?”

Батько подивився на неї довго. Потім зітхнув.
— “Твій чоловік живе.”

Тиша впала важка й густа, як свинець. Очі Олени розширилися. Ігор похитнувся. Анна закрила обличчя руками.

— “Це… неможливо,” — прошепотіла Олена.

— “Він інсценував свою смерть,” — сказав батько. — “І тепер він — з іншого боку барикад.”

---

— “Отже,” — Артем посміхнувся нервово, — “підсумуємо: ми тікаємо від людей, яким допомагали. Наш головний ворог — чоловік Олени. А в нашій групі, можливо, є зрадник. Веселий вечір.”

За дверима знову почулося шарудіння. Усі напружилися.

— “Що будемо робити?” — запитала Анна тремтячим голосом.

Олена повільно підняла голову. Вперше за всі ці дні її голос звучав твердо:
— “Ми не тікаємо. Ми йдемо до них.”

Батько похитав головою.
— “Це небезпечно.”

— “Я втомилась боятись,” — відповіла вона. — “Якщо Дмитро живий, я хочу бачити його на власні очі.”

І раптом стало зрозуміло: тепер вони не просто жертви. Вони — гравці у великій грі.

---