У січні Вейд перестав приносити роботу до дому Джоан. Спершу попросив дозволу забрати Мег на годину до контори біля Тауер-стріт, де чоловікові, що працював із ним, треба було почути переклад безпосередньо. Джоан сказала «ні», вислухала друге пояснення і повторила те саме. Лише коли Вейд запропонував, щоб Мег супроводжував Клемент, вона погодилася. Клемент був задоволений рівно до тієї миті, коли зрозумів, що йому доведеться дві години мерзнути в коридорі.
Контора виявилася звичайною кімнатою над складом: стіл, три стільці, жаровня й чоловік на ім’я Ніколас Фонт. Він говорив м’якше за Вейда, був краще вдягнений і ставив запитання так, ніби відповіді не мали великого значення. Мег швидко відчула, що саме через це з ним слід бути обережнішою.
На столі лежали три листи. Фонт підсунув їх до Мег з таким виглядом, ніби просив допомоги з незручною справою.
— Уявімо, що відповідати на них доведеться мені. Переклад поки не потрібен. Скажіть, чого про авторів можна не боятися припустити — і де починається вигадування.
Мег почала з речей, які могла показати пальцем: двоє писали впевнено й мали добру освіту; третій працював повільніше, зате старанніше, час від часу повертаючись до вже написаного. Фонт слухав, іноді пропонував можливість — чоловік, англієць, університетська людина — і щоразу спокійно відступав, коли Мег казала, що папір цього не дає. Поступово стало ясно: його цікавила сама межа, де доказ закінчується.
Це їй сподобалося більше, ніж наступний відвідувач. Невисокий худий чоловік із короткозорим примруженням зайшов після полудня, тримаючи аркуш майже біля носа, і спочатку, схоже, прийняв Мег за служницю.
— Пісок.
Вона не рухнулася.
— Пісок для чорнила, — уточнив він, нарешті озирнувшись.
— Містрес Феннер тут не служить, — сказав Фонт.
— Тоді хто взяв мій?
Вейд мовчки показав на підвіконня. Чоловік забрав посудину, сів і почав працювати. Фонт представив його як Томаса Феліппса.
Протягом наступної години Феліппс майже не говорив із Мег, а коли говорив, то здебільшого питав про окремі літери. Він не пояснював більше, ніж вважав необхідним, і не пом’якшував питання, щоб людині було приємніше на них відповідати.
— Це одна рука?
— Думаю, так.
— «Думаю» — не відповідь.
— Тоді не знаю.
— Оце вже відповідь.
Через три зустрічі Мег навчилася розрізняти його «добре», яке означало «можна продовжувати», і те саме слово, після якого краще було перевірити себе ще раз. Одного дня Феліппс поклав перед нею торговий лист і спитав, хто його писав.
— Купець, — сказала вона після читання.
— Це я бачу.
— Тоді запитайте точніше.
Феліппс підняв голову. У роботі він не цінував ані жартів, ані натяків.
— Де ця людина зупинялася під час письма?
Таке питання було вже кращим. У назвах кількох товарів натиск пера змінювався; автор ніби звірявся з чимось окремим. Мег придивилася до однієї великої літери, потім до форми скорочення, й згадала французький лист у домі Джоан.
— Таке вже було. У листі П’єра Лекока з Руана, наприкінці листопада. І ще на одному руанському конверті через кілька тижнів.
Фонт перестав писати. На аркуші біля його ліктя вже стояло кілька прізвищ руанських торговців; Лекок був серед них.
— У пані Гейл міг лишитися старий лист?
— Якщо пані Гейл не викинула.
— Вона викидає старі листи?
— Ні. Одного разу чоловік заперечував борг, а вона витягла його власний лист шестирічної давності.
Феліппс уперше за день виглядав задоволеним.
— Розумна жінка.
— Вам із нею буде важко.
— Чому?
— Ви розсипаєте пісок.
Старий лист знайшли, але Джоан відмовилася віддати приватну торгову кореспонденцію невідомим чоловікам без пояснення. Фонтові довелося прийти самому. Він сказав лише те, що міг: папір може стосуватися митного розслідування. Джоан вислухала й запропонувала митниці купити власне французьке вино, якщо їй потрібні власні французькі листи. Після довгої розмови погодилася на копію. Оригінал залишився в неї.
Тільки після цього Мег уперше повезли на Сейтінг-лейн. Її провели повз передні кімнати великого господарства, де все виглядало майже звичайно: у дворі вели коня, на кухню несли дрова, хтось сварився через запізнілий пакунок. Далі починалася робота, якої гостям не показували. У задніх кімнатах писали французькою й латиною, переписували чистовики, сушили пісок на чорнилі, сортували листи; клерки, слуги й посильні входили й виходили, а занять деяких людей Мег ніхто не пояснював.
Слово «шпигунство» майже не звучало. Говорили про відомості, кореспонденцію, людей за морем, про тих, кому платили, і тих, кому платити відкрито було не можна. Мег поступово зрозуміла, що Вейд працює через Фонта, Фонт — на Волсінгема, а де саме в цьому ланцюгу починається королева, краще не питати. Сера Френсіса вона не бачила, і поки що це її цілком влаштовувало.