I. ЧОРНЕ СУКНО

У четвер перед святом святого Андрія Джоан Гейл повернула сім ярдів чорного сукна. Вона не послала ні хлопця, ні прикажчика, хоча надворі мрячило, вулична грязюка доходила до кісточок, а з Темзи тягло таким сирим вітром, що торговці на Істчіпі говорили коротше, ніж звичайно. Двоє підмайстрів несли згорток за нею; сама Джоан ішла попереду, притримуючи спідницю однією рукою і не озираючись.

У передній кімнаті сукно розгорнули на довгому столі поверх старої полотнини, якою зазвичай прикривали книги рахунків. Клемент Бейлі зітхнув, побачивши мокрий край над палітурками.

— Книги, пані.

— Умієш рахувати — навчишся й сушити.

Клемент відсунув книги. Мег принесла дві свічки, хоча надворі ще не була ніч. Світло між будинками вже посіріло, а при полум’ї тканина здавалася бездоганно чорною. Джоан потерла край між пальцями, відійшла до вікна, повернулася до каміна і знову піднесла матерію до світла.

— Завтра буде синє.

Клемент подивився на Мег. Та теж бачила лише чорне, але знала Джоан достатньо давно, щоб не поспішати.

— Дуже темне, — сказала вона.

— Я не продаю «дуже темне». Я продаю чорне.

Добрий чорний коштував дорого. Щоб отримати глибокий, рівний і стійкий колір, красильникові потрібні були і добра сировина, і вміння; дешевша робота при денному світлі часто віддавала синім, бурим або зеленкуватим. Людина без грошей могла не помітити різниці. Та, що платила за справжнє чорне, зазвичай помічала її раніше, ніж продавець устигав присягнутися в чесності майстра.

— Чотири шилінги, — сказала Джоан.

— Він не поверне чотири.

— Тоді три.

— Учора ви казали два.

— Учора я ще не бачила це в себе на столі. Напиши йому.

Мег сіла до маленького письмового столу. Пані Гейл не знала латини, не говорила французькою й ніколи не бачила сенсу в тому, щоб лист займав більше одного аркуша, якщо справа могла бути викладена на половині. Зате вона безпомилково відчувала тон, яким слід вимагати гроші.

— «Після моїх сердечних привітань…»

— Сердечних?

— Так починають.

— Я не бажаю цьому чоловікові нічого сердечного.

— Він ваш красильник.

— Саме тому.

Бесс біля дверей фиркнула і відразу зробила вигляд, що кашляє. Джоан глянула на неї, не змінюючи виразу обличчя.

— Якщо вже підслуховуєш, принеси пива.

На краю столу лежала невелика книжка в м’якій палітурці — The English Secretorie, видана минулого року. Батько Мег купив її за кілька місяців до смерті й, перегорнувши перші сторінки, сказав, що англійці нарешті винайшли книгу, яка навчить їх писати листи довше, ніж треба. Він був несправедливий: книжка була корисна. Просто Джоан Гейл мала власні правила.

— Напиши, що товар не відповідає домовленості й що я не хочу завдавати йому шкоди.

Мег підняла очі.

— Це правда?

— Поки що. А далі додай, що в суботу матиму двох покупців із Чіпсайду і, звісно, буду змушена розгорнути перед ними саме цю тканину при денному світлі.

Погрожувати судом було грубо й дорого. Показати погану роботу іншим торговцям коштувало дешевше і діяло швидше.

— Три шилінги? — перепитала Мег.

— Чотири.

— Ви хвилину тому сказали три.

— Я передумала, поки говорила.

Лист вийшов коротким. Бесс принесла мале пиво, хліб і холодне м’ясо, Том Рен спустився з горища в надії непомітно дожити до вечері, але Джоан одразу змусила його перенести мокре сукно подалі від книг. У домі Гейлів усе відбувалося майже в одних і тих самих кімнатах: унизу комора й місце для справ, вище кухня, передня кімната та дві спальні, ще вище — горище, де спали хлопці й зберігали те, чого не боялися миші.

Мег мала невелику комірчину поруч із Бесс. Колись там стояли скрині; тепер уміщалися вузьке ліжко, одна скриня й полиця з шістьма книжками. Після смерті Метью Феннера доньці залишилися саме вони, кілька сорочок, старий плащ і сім шилінгів дев’ять пенсів. У молодості батько служив секретарем англійського купця в Антверпені, потім повернувся до Лондона, переписував рахунки, перекладав листи й навчав чужих синів латини та французької. Мег спочатку дозволяли сидіти збоку, якщо вона мовчатиме; потім батькові набридло відповідати на її запитання окремо, й він посадив її за стіл разом із хлопцями.

Доки він був живий, це здавалося просто їхнім домашнім порядком. Після його смерті з’ясувалося, що жінка з доброю рукою потрібна багатьом, а жінка, яка читає латину краще за молодшого клерка господаря, подобається вже не кожному. Джоан узяла її два роки тому — спершу на місяць, потім ще на один, а згодом перестала згадувати термін.

За вечерею Клемент знову говорив про Іспанію. Останнім часом про неї говорили всюди, і в різних частинах Лондона король Філіп мав різну кількість кораблів: на Корнгіллі — сто двадцять, біля Святого Павла — двісті, а якийсь човняр на рибному ринку запевняв, що герцог Парма вже готовий перейти море з такою армією, що кожному англійцеві доведеться вбити по два іспанці, а декому й по три.