Розділ 44

У двері хтось постукав.

І вхідні двері вилетіли з гулом.

Густий білий дим наповнив все приміщення.

Я задихалась.

Втрачала свідомість.

Все чорніло та зникало.

Десь серед всього безладу я помітила розмите обличчя Вінтерроуза.

Дідько…

Повіки були свинцевими та важкими. Я потроху відкривала очі, своїм поглядом оглядаючи все довкола. Все було сірим та нечітким. Я відчула що моє зап’ястя було зв’язано стяжкою.

Це була якась сіра кімната з чорною підлогою.

В кутку сидів він.

Мій батько.

— Вітаю, Ексенайт, — промовив спокійно він. — Нарешті ми зустрілись.

— Привіт, батьку, — відповіла я незадоволено.

— Час взнати всю правду, — сказав Вінтерроуз.

— Може тоді покажеш себе, а не голограму, — попросила в нього я, — я наче божевільна, говорю зі стіною.

— Ти завжди була пряма і вперта, як і твоя мати, — зауважив він з легкою посмішкою, підходячи ближче до мене.

Я відчула, як вибухає в мені хвиля гніву. Я не хотіла спілкуватися з ним, не після всього, що він зробив.

— Не розумію, чому ти це робиш, батьку, — відповіла я з притупленим голосом. — Що ти хочеш від мене?

— Я хочу тобі розповісти правду, — відповів він серйозно, опускаючи очі. — Ти маєш право знати.

Я скрутила вуста в невдоволенні. Чому він ніколи не міг просто бути простим батьком, замість того, щоб втягувати мене в ці загадки та таємниці?

— Що ти розумієш під словом "правда"? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.

— Почнемо з початку, — сказав він, сідаючи на стілець поблизу. — Я бачу, що ти досліджувала своє минуле. Ти хочеш знати, хто ти насправді, чи не так?

Я підняла брову, дивлячись на нього.

— Так, але ти вже знаєш відповідь, чи не так? — заявила я.

— Я знаю більше, ніж ти можеш собі уявити, — відповів він таємничо.

Ці слова викликали в мені хвилю сумніву. Як він може знати більше, ніж я про себе саму?

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, стискаючи кулаки.

— Ти ще не готова до цього, Ексенайт, — сказав він, піднімаючи погляд на мене. — Але з часом ти все дізнаєшся.

— Про що ти говориш? — запитала я, відчуваючи, що мої нерви починають напружуватися.

— Пам'ятай, що ти не завжди жила тим життям, яким його знаєш зараз, — продовжував Вінтерроуз. — Є речі, про які тобі краще навіть не знати.

Ці слова холодно пройшли мені по спині. Я не любила загадки, особливо коли вони стосувалися мого минулого.

— Розкажи мені правду, — вимагала я, намагаючись зберегти спокій. — Я готова почути все.

— Ні, — відповів незадоволено батько.

Миттю голограма зникла.

Дідько.

Я шарпнула руками та спробувала вирватись.

Йому точно треба було повчитись зв’язувати, кожна кінцівка прикріплена окремо це просто дурість. Я з усіх сил, як навчали в Організації, я перевернула стілець. Він гучно грюкнув об підлогу. Ривками я звільнила ноги, після чого руки.

Я стрімко підійшла до дверей і стукнула по них кулаком.

Вони були зачиненими.

Мій батько, Вінтерроуз, знову з'явився переді мною, мов нічний кошмар.

— Нам не заборонено розмовляти, — сказав він холодно.

— Ти не маєш жодного права замикати мене тут, — відповіла я, гнівно піднімаючи голову. — Що ти збираєшся робити зі мною?

— Якщо ти будеш спокійно слухати, я поясню, — промовив він.

— Ти брешеш! — вигукнула я, — тебе тут навіть немає!

— Правда, — погодився він.

— Де Аввадон? — запитала  я.

— Його я не забирав, мене цікавиш тільки ти, Ексенайт, — відповів холодно він.

На моє запитання про Аввадона Вінтерроуз не відповів, лише зігнувши брови та відвернувши погляд.

Я дихала швидко та неглибоко, намагаючись заспокоїти свої нерви.

«Ти знаєш, що він не відповість» прозвучав голос у моїй голові, але я не звертала на нього уваги. Потрібно було зосередитися на тому, що відбувається зараз.

— Я чекаю на пояснення, батьку, — сказала я з награною рішучістю.

— Його не буде, — відповів він.

— Тоді котись до біса, — вилаялась я та пройшла крізь голограму.

Я з усієї сили вдарила рукою у двері, після чого з усієї сили лупнула в них ногою, влетіла в них плечем та почула звук, наче тріснув замок. Потім вдарила ще сильніше, і раз за разом робила це, щоб вибратись звідси.

Двері швидко піддались.

Я вискочила з кімнати, біжучи з усіх сил по коридору. Треба було знайти вихід, зникнути з цього місця. За кожним поворотом я відчувала, як хтось наближався. Ну не можу бути в пастці. Мені потрібно знайти шлях на вулицю.

Минувши ще декілька коридорів, пересічних сходових кліток, поки нарешті не вибігла на вулицю. Свіже повітря ледь допомогло мені зітхнути з полегшенням. Відчула, як напруга відступила хоча б на мить.

Але думки про те, що трапилося, не відпускали.

Хто насправді ці люди?

Що вони хочуть від мене?

Миттю під’їхав чорний автомобіль, його вікно відкрилось і там побачила Аввадона.

— Ексенайт, швидше, сідай! — закликав він, відкривши дверцята.

Без роздумів стрибнула всередину, відчуваючи спеку від асфальту навіть крізь підошви моїх черевиків. Автомобіль швидко рушив, залишаючи за собою лише сліди шин на асфальті.

— Що сталося? — запитав Аввадон, повернувши голову, щоб побачити моє обличчя.

— Мій батько... він... він викрав мене, — відповіла я, відчуваючи, як тривога тисне на горло.

Аввадон мовчав декілька митей, а його погляд утратив свій холод.

— Ми повинні зникнути, перш ніж вони знайдуть нас, — сказав він нарешті.