Розділ 15

Я підійшла до могили Пандори. Я наче була тут ще вчора. Дивлячись на напис там стояв доктор Вінтерроуз. Я стиснула щелепу, з усіх сил стримуючись, щоб не завдати йому шкоди. Я показово кашлянула. Він повернув голову. І ці жахливі, чорні, бездонні очі. Він ні на мить не жалів через те що наробив.

Він забрав в мене сестру.

Він забрав в мене пам’ять.

А зараз очікував на те що я помру чи не найжахливішим способом.

Мене мала згубити кібердеменція, хвороба до якої є лиш одні ліки.

Вбити підселенця.

Мене.

Або.

Пандору.

— Відай коди, Вінтерроуз, — наказала роздратовано я, — чи як мене тебе називати?

— Я Лі Вейцзюан, учень Хе Цзянькуя, — відповів він.

— Тоді, татусю, ти справжня скам’янілість, — прокоментувала я, а після короткої паузи додала, — якщо вчився в батька сучасної генетики.

— Цьому тілу не більше 30 років, — сказав холодно він, — але в чомусь ти справді права.

— Гони коди, — просила я показала пальцем що б він передав мені флешкарту.

— Лови, — промовив він та кинув мені омріяний предмет.

Я вставила його собі в руку та закотила очі.

— Ти це зробив не просто так, — прошепотіла я, — що тобі потрібно?

— Не хочу, щоб єдина з моїх трьох дітей померла, — відповів він мені.

— Неправда, — прокоментувала я.

— Можливо ти все-таки права, — сказав він мені в відповідь.

— Скільки дітей? — запитала спокійно я.

— Тільки ти, Пандора та Роял, — відповів він.

— Ні, — прошепотіла я.

— Та, можливо, ще одне, але воно вже не важливе, — додав він, не розкриваючи деталей.

Я знову зігнула брови від непорозуміння. Справа становилася все більш загадковою, і мені досі бракувало ключових відомостей. Я вирішила взяти ініціативу в свої руки.

— Зрозуміло, ти забрав у мене сестру і пам'ять. Що тепер? — поцікавилась я.

Лі Вейцзюан подивився на мене своїми чорними очима, які мовчазливо розповідали про безліч таємниць.

— Ти прийшла мене вбити? — запитав холодно він.

— Ні, — відповіла йому я.

— Тоді, може перейдеш на мою сторону? — запропонував спокійно він, — уяви. Нова пам’ять, щасливе дитинство і ледь не безмежні можливості.

— Ти думаєш я прийшла тебе ліквідувати чи присягати на вірність? — поцікавилась холодно я.

— А ще що? — промовив холодно він.

— Я Ексенайт Джи Юн, — відповіла я, — пам’ятай, що я не скорюсь.

— А я не планую тебе корити, лиш хочу від тебе вірності, — пояснив холодно він.

— Тоді ти прогадав, — прошепотіла я та усміхнулась.

Я стиснула кулак і натиснувши на кнопку активувала паралізуючий газ. До нього я не була чутливою, через ще старі службові імпланти. А от Вінтерроуз ледь рухався. Він тільки міг шипіти, ледь говорити та кидати розгнівані погляди.

— Зрадниця! — прошипів він.

— Ні татусю, — відповіла я та віддалилась від нього, — я на відміну від тебе, маю врятувати світ.

— Позбувшись з мене, — шепотів він.

— Ні, я виведу тебе з гри більш гуманним способом, — пояснила я, — ти згниєш за ґратами за злочини проти людства.

— Все що сталось до 49 не на рахунку, — додав тихо він.

— Та, з старими злочинами, — почала я, — для прикладу, що б вибрати, ту лабораторію де ти пачками вбивав дітей, ти зробив точно розщеплення, але ти настільки певний, що ми дурні?

— Про що ти? — запитав він.

— Ти думаєш я дивом все взнала? — поцікавилась в нього я, — думаєш якась дівка з вулиці просто попалась тобі на очі. Ми все знали, а я, на жаль була лиш наживою.

— Що ти маєш на увазі? — сказав він.

— Ти мене знайшов, бо їм була з цього вигода, — пояснила холодно я, — ти знав, що про агентів організації не пишуть.

— Не можливо, — відповів він.

— В цьому світі все можливо, — прошепотіла я та підвівши погляд продовжила, — жодне дівчисько з вулиці не має таких уміннь як я.

— Тоді хто, моя улюблена дочка? — запитав спокійно він.

— Я Ексенайт Джи Юн, спец. агент, — промовила я.

— Тоді вони о-го-го як спішили, — сказав холодно він.

— І чому ж? — поцікавилась я.

— Ти тут з єдиною метою, спіймати мене, — зауважив Вінтерроуз, — недовчена найманка, що на більше і не здатна.

— Але під паралізатором ти, а не я, — підколола його я, — але я прийшла сюди не просто так. Ти занадто багато зіпсував життя людей, і тобі належить відповісти за свої дії.

Лі Вейцзюан підняв брову, поглядаючи на мене з цікавістю. Він був не тільки як відомий генетик, так і безжальний військовий злочинець, і це огидне справляло враження.

— Я вірю в те що ти міг спокутувати, — продовжила я, — але ти вибрав неправильний шлях. Замість того, щоб працювати на благо суспільства, ти вибрав темну стежку, порушуючи права і забирати життя беззахисних людей.

— Ти збиралася мене судити? — поцікавився він, виглядаючи приречено спокійним.

— Ні, — відповіла я, — ти вже засуджений своїми вчинками. Я просто збираюсь забрати тебе звідси та передати правосуддю.

Він посміхнувся, але він зовсім не був зовсім не радісним. Це була усмішка, яка говорила про його впевненість в собі і безперечну владу над ситуацією.

— Якщо ти думаєш, що ти можеш перемогти мене, то ти дуже помиляєшся, Ексенайт Джи Юн, — промовив він.

— Я не прийшла сюди без підготовки, — відповіла я, — і я впевнена, що правда та справедливість завжди переможуть.

Між нами знову повітря стало напруженим, як перед грозою. Я мала в руках флешкарту з кодами, які можуть розкрити таємниці, і які можуть змінити хід подій. А він стояв тут, злочинець, який вірив у свою безкарність.

— Все це могло бути інакше, — сказав він, розширюючи руки, — ми могли б працювати разом.

— Ти втратив свій шанс, — відповіла я, — тепер час відповідати за свої дії.

Я підняла руку з пістолетом, який мені дав Аввадон, бувши готовою використати зброю в будь-який момент часу, але його чорні очі продовжували глядіти на мене з незрозумілою для мене жорстокістю.