Розділ 5

Я швидко покинула відділок. Миттю мій протез роки завібрував і я побачила голограму перед мною. Це була якась дивна карта. Знову з’явилось відео зі мною. Виглядала стомленою, в мене навіть був інший колір очей та волосся, але враховуючи факт того, що очні імпланти можуть змінювати колір.

Я на відео заговорила:

— Якщо ти дивишся це відео це означає що ти дістала голограми вибуху що забрав Пандору, — сказала спокійно я, — єдине твоє завдання знайти втрачені спогади.

Миттю на карті з’явився хрестик.

— Тут зображено закинуту лабораторію Завіту, — промовила я з відео, — тому в твоїй крові аномальна кількість синтетичних антитіл, який тобі дав Роял. Тоді ми ще все не знали.

На голограмі з’явилось декілька фотографій якихось приміщень, брудних, частково обгорілих і давно закинутих. На одному зображені був дитячий малюнок з зображенням чоловіка в халаті та маленької дівчинки з чорним волосся та великим фіолетовим бантиком. На малюнку був напис «Тато і Я. Пандора».

— Ти вже починаєш розуміти, що тобі призначено робити, Ексенайт, — продовжила я на відео, — та чому ти є такою, якою є. Знайди ті закинуті лабораторії, де тебе створили, і можливо, ти зможеш з'ясувати правду про свою сутність.

Ще один хрестик з'явився на карті, вказуючи нове місце. Я розгублено дивилася на це відео, не знаючи, як поводитися. 

Спустившись до метра і сівши на лінію Н6 я проїхала, як і вказував навігатор п’ять зупинок до «Головного Бюро Black&Whiteco*». Пройшовши по платформі я зрозуміла, що на рейки вже не так просто попасти, захисний паркан продовжили до стелі, а ризикувати розбиваючи скло я не хотіла.

Разом з декількома пасажирами я відправилась до торгового пасажу що був згори, уважно шукаючи вхід в службові приміщення. 

Він був яскравий і шумний, але я швидко знайшла вхід до службового приміщення, прихований серед величезного білого екрана реклами та вітрин магазинів. Заходячи всередину, я відчула дивну тишу, в порівнянні з галасливою атмосферою зовні.

Мої очі шукали індикатори, які вказали б мені в правильний напрямок. На екрані навігатора знову з'явилася голограма, вказуючи, що я повинна йти вглиб приміщення. Проходячи через коридори, я почула шум і сміх з офісів, але мене відволікало важливе завдання — знайти правду про себе.

Несподівано я вийшла у великий кабінет із скляними стінами. Стільки жінок із схожими виглядом, як і у мене, працювали за різними робочими столами. Вони усі дивилися на мене. Переді мною стояла жінка в офіційному костюмі з металевими намистинами на шиї.

— Вітаємо, Ексенайт Джи Юн. Ми чекали на тебе, — сказала вона і витягла свою руку мені на зустріч.

— Хто ви? — холодно запитала я.

— А це має хоч якесь значення, — відповіла незнайомка, — але з ввічливості я відповім на твоє запитання. Я Чун Дживон, подруга твоєї матері. Ми разом працювали, колись.

— Для чого я тут? — промовила я.

— Ти хочеш знати правду? — сказала вона, після чого продовжила, — якщо ти тут це мовчазна згода. В вересні ми перетнулись, спогади почали до тебе повертатись. 

— І я маю вам довіряти, — прокоментувала спокійно я.

— Як забажаєш, — відповіла Дживон, — мені байдуже.

— Я хочу знати про вірус з корейського півострова, — сказала спокійно я.

— Спочатку врятувати світ, а потім решта? — промовила жінка, — ти мені до болю нагадуєш свою мати.

— Так для чого тут цей цирк з голограмами? — запитала трохи роздратовано я.

— Думала що це викличе в тебе пробудження деяких цікавих спогадів, — відповіла холодно Дживон, — коли тобі було шість Вінтерроуз тебе викрав. Ти стала донором кісткового мозку для Пандори, яку він, як і тебе, в тестових цілях заразив вірусом. Але між вами була велика різниця, хоч він і імплантував вам обидвом ген MX2, в тебе був хоч і не сильно притаманний для азіатів…

— В мене в обидвох хромосомах варіант кодону 129, що дає мені повний імунітет від пріонних хвороб, — продовжила я, після чого запитала, — але яке це має відношення до вірусу?

— А ти ще не зрозуміла? — сказала вона, — в той день ми знали що Вінтерроуз твій біологічний батько, в чоловіка твоєї матері не було цього гену, на відміну від неї.

— Поясніть, — прошепотіла я, — для чого їм був мій кістковий мозок?

— В капсиді вірусу був пріон, — відповіла жінка.

— Він пересадив мій кістковий мозок пересадили Пандорі, щоб її врятували, — запропонувала я.

— Правильно, — сказала вона.

— Але для чого? — запитала спокійно я.

— Він хотів бути ідеальним сім’янином, — відповіла вона.

— І куди мені? — сказала я.

— Спустись під землю, — промовила Дживон, — там все зрозумієш.

Пролунав вибух.

В моїх вухах лунав дзвін, а серце загомоніло від несподіваності. Дим і пил заповнили простір, і  була змушена прикрити обличчя рукою, щоб уникнути  токсичних речовин. Коли дим розвіявся, я побачила зруйнований кабінет і пошкоджені скляні стіни. 

Дживон зникла.

Піднявшись з руїн, я вирушила у напрямку, який вказала жінка. Коридори тепер були затхлими від пилу і диму.

Досягнувши входу у підземний комплекс, я вже бачила маркування "Лабораторія Завіту". Двері ліфта розчинилися, і я миттю потрапила в темний коридор. Світло автоматично включилося, освітлюючи шлях. Переді мною розкривалася лабораторія, сповнена комп'ютерами, екранами і складним обладнанням.

Все було зіпсутим і зруйнованим, брудним та вкритим пилюкою. На стіні висів великий екран, на якому виводився напис: "Ласкаво просимо в Лабораторію Завіту. Місце де народжується майбутнє." Серце билося все швидше, коли я рушила вглиб лабораторії. Переді мною з’являлось безліч розділів і комірок, де, ймовірно, колись проводилися експерименти. 

Поки я рухалася глибше в лабораторію, виникали нові відгалуження і тунелі,  допитувалася в себе , що ж знайду в цьому місці, яке виглядало як секретний комплекс для наукових досліджень. В одній з кімнат зупинилася, коли побачила зруйновану лабораторну стійку із залишками обладнання.