Розділ 4

— Хто це така? — запитала перелякано я.

— Не прикидайся, Джи Юн, — відповів роздратовано чоловік.

— Я нічого не знаю, — прошепотіла я.

— Тобі краще пригадати, — суворо сказав лікар.

— Я Ексенайт Вінтерроуз, дочка доктора Вінтерроуза, — прошепотіла я.

— Не правда, Джи Юн, — сказав роздратовано він.

Розслабившись я впала на коліна і миттю ставши в бойову стійку, я наче автоматично рухаючись збила постаралась ударом ноги вибити його з рівноваги. Лікар здивовано впав на землю, але миттєво відійшов назад, ухопившись за голову. Його очі виражали здивування.

— Що ти вирішила робити, Джи Юн? — запитав він, поглядом аналізуючи мої дії.

— Я не Ексенайт Джи Юн! Моє прізвище Вінтерроуз, — відповіла я.

— Тоді розкажи про себе, — запропонував він мені, далі тримаючи мене на мушці.

— Я не знаю, — відповіла я і дістала свій ствол, — така розповідь влаштовує?

— Татусь хоче тебе бачити, — промовив спокійно він, після чого наблизився до мене.

Я перелякано почала відходити назад, за мить вже доторкнулась спиною до вікна. На обличчі найманця, що прикидався лікарем пробігла злорадна усмішка. Миттю все довкола стало червоним. Перед моїми очима з’явилась панель завантаження, а тоді приціл вказав на плече того, над чиєю головою був напис «Далас Джонс. База карного розшуку». 

Я вистрілила, а він скорчився від болю. Іншим пострілом розбила скло і вискочила з вікна. Приземлившись на дах автобуса, відкрила аварійний люк і залізла всередину. Декілька людей кинули на мене байдужі погляди, а потім далі дивились в голограми. 

Я сіла на сидіння і подивилась на табло. Ще трохи і буду в Ноут, нам буде про що поговорити. А ще чому вона перервала зв’язок після того, як я згадала якусь Пандору. Ну, нам буде про, що поговорити. Але грошей від мертвого Рояла, не дочекаюсь. 

В автобусі я спробувала зосередитися і зрозуміти, що ж трапилося зі мною. Картка пам'яті в руках, яка, схоже, мала важливу інформацію про Проект Завіт, а також неймовірно заплутана історія мого ім'я та походження.

Несподівано я зрозуміла: чому Роял передав мені цю карту? 

Поклавши голову на сидіння автобуса, я вирішила викликати Ноут і поділитися новинами. Вона, ймовірно, зможе розшифрувати файли на картці пам'яті та допомогти зрозуміти, що відбувається.

— Ноут, я тут. Розкодуй ці файли, будь ласка. Це інформація про Проект Завіт, — сказала я, не знаючи, на що саме сподіватися.

— Одразу роблю, — відповіла Ноут.

Після кількох митей вона повідомила мене:

— Зараз відкриваю... Це велика база даних проєкту. Щось знайдено... — промовила вона.

Мої очі вже розширились від цікавості. Що може містити ця інформація? Які таємниці розкриються?

— Заїдь до мене, — сказала вона.

Я послухала її і після того, як бус зупинився на моїй зупинці, швидким кроком відправилась до неї. Вхідні двері Ноут виявились відкритими. Я увійшла в середину і оглянулась довкола. Вона навела на мене пушку і заговорила.

— Ексенайт Джи Юн, — прошепотіла вона, — сідай.

— Чому мене всі так називають? — здивовано запитала я, після чого додала, — Ноут, це я, Ексенайт Вінтерроуз, твоя найкраща подруга.

— Не правда, — промовила роздратовано вона.

— Ми дружимо з третього класу, — сказала я.

— Ні, — прошепотіла вона.

— Я захистила тебе від хуліганів, — додала спокійно я.

— Це була не ти! — закричала роздратовано вона, — це була Пандора!

— Хто така Пандора? — здивовано запитала я.

— Та чиє життя ти вкрала, — прокричала вона, — ти вбила її!

— Про що ти говориш? — сказала я.

— Ти її підірвала, — промовила Ноут.

— Я нічого не зробила, — відповіла я.

— Ти не розумієш? — запитала вона, після чого додала, — тебе переписали. Ти мала замінити Пандору, але ваша мозкова сумісність була занадто низькою, навіть враховуючи факт того, що ви єдинокровні сестри.

— Не розумію, — прошепотіла я.

— Не твоя справа, — відповіла роздратовано вона, — ти наче суміш з двох людей. В нас не вийшло все зробити. В тебе спогади Пандори та особистість Ексенайт.

— Цього не може бути! — закричала я.

— Може бути ледь не все, — відповіла вона, — ти не мала знати її ім’я.

— Коли ти зрозуміла що я все згадую? — запитала я.

— Коли ти згадала про моє червоне волосся, — відповіла холодно вона.

Миттю жахливий біль скував мене, через силу я навела на неї пушку. Довкола все почервоніло знову. Я наче згадувала все що відбувалось. 

Маму, зовсім іншу ніж я пам’ятала до цього.

Як я була десь.

Як я билась з Ноут.

Щось було не так.

Серце билося так швидко, наче воно хотіло вибратися з грудей. Я стояла перед Ноут, пушка у руках, і намагалася узгодити суперечливі фрагменти своєї пам'яті. Це була справжня паніка.

— Що ти робила, Ноут? Чому ти приховала від мене правду? — викрикнула я, і в голосі проступала злість та збентеження.

— Ти не могла знати, ти була створена для того, щоб замінити Пандору. Але твоя особистість і спогади відмовились об'єднуватися, — відповіла Ноут, дивлячись мені в очі.

— Я не можу бути вбивцею. Це не можливо! — промовила я, відчуваючи, як сила відходить з ніг.

— Може бути, — прокричала вона.

Я зробила декілька пострілів і побігла до свого дому. Хтось виключив систему безпеки в мене, роздратовано наблизилась до панелі управління та наче у вісні вдарила протезом руки в стіну. Ще була лиш фальшивка з гіпсокартону. Всередині була металева коробка і відкривши її, побачила в середині пачку грошей і записку.

«Якщо ти це читаєш, наш план пішов як треба. Зараз ти в жахливій небезпеці. Відправся в четвертий поліцейський відділ і дай взятку, щоб отримати справу Пандори. Ти все зрозумієш. Зараз твій новий імплант виключить системи стеження. Не користуйся картами. Сядь в автобус Е5 і доїдь до зупинки «Слава Соборна». Там і попадеш в туди куди треба. Знищ цю записку»