Глава 35

 У суботу,  як і було обіцяно раніше, ми зібралися на вилазку. Погода стояла хороша, сонячна і зустрілися ми уже на місці. Вхід знайшли швидко, хоча довелося полазити по осоці, люк все таки був замаскований. Його знайшов Міх з-під землі на якійсь попередній вилазці. На поверхні його просто не можливо знайти. Люк йшов метра на півтори до низу. Ми спустилися, настрій як зазвичай був піднятий, сипалися жарти і підколи. Отож по два боки йшли труби десь метрового діаметру, по яким в сторону Подолу доволі високими цегляними тунелями збігає вода.

- Це і є притока Глибочиці - Киянка – невеличкий струмок, що бере початок біля Львівської площі і тече в колекторі урочищем Кожум’яки. Шум струмка можна почути крізь решітки в улоговині Киянівського провулку, - сказала я, -  Глибочиця, як річка відома з часів Київської Русі, протікала між вулицями Верхній та Нижній  Вал. Біля Житнього ринку до неї впадав струмок Киянка, що витікав з місцевої Кожум’яки. У первісному вигляді Глибочиця мала мережу прилеглих до неї струмків. Хто знає які?

- Юрковиця, - першим відповів Міх.

- Турець, - додав Вадим.

- Так, все вірно, до речі поблизу Житнього ринку, на Глибочиці, стояв млин. А самою річкою до кінця 18 століття пролягала північна межа Подолу, його оборонний вал. На межі 18-19 століття русло нижньої течії Глибочиці було випрямлене та обваловане задля захисту довколишньої забудови від повені. До речі звідси і назва вулиць Верхній і Нижній вал.

Я говорили, а ми поволі просувалися вперед. 

- І ця місцевість мала назву Канава, або Помийник, оскільки до неї викидалися відходи гончарного, шкіряного та іншого виробництва. Канаву взято у колектор у середині 19 століття, верхню течію Глибочиці на початку 20 століття. Десь в той час офіційно з’явилася вулиця Глибочинська, заселена вона була бідними міщанами, і забудована одно чи двоповерховими дерев’яними та глиняними будинками.  - продовжила я екскурсію.

Метрів сто тунель був вузький, а в цегляних жолобах на дні утворилося дуже багато вимоїн і йти стало просто небезпечно для ніг.  Я оступилася і з усієї дурі гепнулася на цю пекельну підлогу, щедро осунувшись в бризки води з багном. Декілька секунда ошаліло лежала, намагаючись повернути дихання.

- Дарино? - нервово видихнув Міх і кинувся до мене, почувся тупіт, певно, і хлопці припустилися до мене. У грудях попустило, і я змогла видихнути і навіть вдихнути відчуваючи, яке ж те повітря солодке. Біля мене присів Міх.

- Ти як? 

Спробувала піднятися. Міх кинувся допомагати. Сіла і притулилася до стіни. Хлопці зграйкою обступили мене, і всі виглядали схвильованими. Витерла рукою з щоки багно, глянула на долонь, роздерла до крові. І почала сміятися, відкинувшись головою на стіну.

- Все. Нормально. - роздільно вимовила я. І знову залилася сміхом.

- Ем, твій сміх дещо бентежить. - розгублено пробурмотів Міх.

- Я в порядку. -  видихнула я і простягла руку, щоб мені допомогли встати. Міх вхопив за руку і рвучко підняв мене. Як могла обтріпалася, і ми рушили далі.

     Коридор розширився  і ще метрів через 200 Киянка впадала в Глибочиці.  А сама Глибочиця впадала  у Гавань під Гаванським мостом. Ми йшли далі. У деяких місцях звід  сильно знижується. На ліво, вверх по течії Глибочинський хід являє собою магістраль з дуже високим зводом, каплеподібної форми з звуженням знизу. Ми спробували зайти в бокове відгалуження, але не змогли, просто радикулітний він якийсь, повернулися назад в основне русло. У кінці колектора хід несподівано обірвався і в цьому місці з стіни бив фонтан, вода розпилюється і стоїть стовпом, душа уникнути нікому не вдалося. Далі йшла доволі стара труба, що наполовину завалена землею з обламками цегли. Міх запропонував лізти далі, я спробувала воду рукою.

- Вода холодна, висота сантиметрів 80 довго не проповземо.

- Можемо спробувати, - підбивав Міх.

На провокацію повелися, правда вистачило нас не надовго, з трудом доповзли до другого люка  і вилізли на зовні. До того ж вилізли ми в якомусь дворі, поряд якого був пункт склотари, довкола стояли гори порожніх пляшок, та повертатися назад по холодній воді під 80 см висоту уже не вистачило наснаги. Зняли хімзу і пішли до машини. Закінчили традиційно у мене дома з чаєм і плюшками.

            Вилазка збадьорила і нагадала усе те, що мені подобалося в цьому. Взагалі я витрачала останнім часом на запитання, а що мені подобається? Що я хочу робити? І я з здивуванням знаходила відповіді. Я їх смакувала, розкладала поличками і хотіла знати ще причини, чому життя чудова річ. Було враження, що я просто блукала темрявою, а тепер світ дещо ширшим став для мене і це був цінний досвід. Досвід, який говорив про те, що якщо ти живий, здоровий то в цілому в тебе вже є все для щастя, але розбалувані розкішшю нам того здається мало і хочеться постійно чогось більшого. І вже стрімголов ми несемося далі для досягнення наступної мети, яка вже точно нас зробить щасливими. І яке ж нас чекає жорстоке розчарування, коли того не відбувається. І ми сиплемо звинувачуваннями в сторону своєї другої половинки, якщо вона у нас є, дістається і нашим рідним. Щедрі ми на незадоволення. Шкода, що тільки жадні на вислови подяки і любові до наших близьких і рідних.

                 Отак мені вдалося вмовлянням і перемовами, переконаннями і надією прожити ще декілька днів. На почуттях можна було сказати, що я поставила латку, вони вже навіть стали трохи готичні.  Та й життя якось почало сприйматися  трохи барвисто. Трохи постояла, пора йти далі.  Попереду ще ціле життя, у якому я буду доводити теорію буття. А через деякий час взагалі зможу спокійно згадати, про своє таке несподіване кохання, можливо, навіть про то посумувати, або  мати відчути подяку. І буду сидіти в старості в кріслі-гойдалці і перебирати свої спогади, з насолодою смакуючи все, що було, бо це ж тільки ми з часом можемо оцінити горе то було, чи просто дорога до щастя. А зараз все треба пережити. А то миті мого оптимістичного безумства, слідом перетворюються в такі ж безвилазної туги. Як далебі мене плющить. Аж самій цікаво.