Глава 34

Все рано чи пізно закінчується. І моя неймовірна відпустка теж добігла свого завершення. Саме повернення далося важко. Мені було так добре, що на якийсь час були думки залишитися ще, і що мені зовсім не хочеться повертатися на батьківщину. Ліза була справжнім другом і ні на мить не дала мені впасти в хандру.  Останню заразу я оцінила по повній. На диво паскудне відчуття.

Ще блаженних 5 днів  мені вдавалося уникати будь-яких розмов і зустрічей з друзями і родичами. Все таки відпустка вкрай кльова річ. І ці дні я безвилазно сиділа дома. Я навіть їжу замовляла з доставкою. Їла, спала, читала.

     Душевно з доком поговорила скайпом…він ошелешив відсутністю розумного пояснення, як рука скам’яніла, те, що це була людська рука, факт був незаперечний, але як з неї вийшов камінь, то цю загадку не вдалося розгадати. При цьому моє наукове незадоволення не йшло і в порівнянні з тим, що гризло, як білочка горішка дока.  Він обурювався, кипів і тушився в котлі роздратування і досади. Ідею розгадати загадку він не покинув, вона у нього набула дороговказної зірки. Ну що ж, принаймні його мозок мав забаву.

    Від роздумів про все прекрасне мене відірвав наполегливий дзвінок в двері. Зашипіла не гірше змії, на те нещастя, що несамовито тиснуло на дзвінок. Двері відкрила ривком і тільки встигла відскочити в бік, як в квартиру не втримавшись на ногах влетів Вадим. Яскравий політ я оцінила хвилинним остовпінням. Він щось незрозуміло пробурмотів, я зігнулася до нього і поморщилася від стійкого амбре.

-І де ж ти так накидався? Зовсім безстрашний ти мій? - пробурмотіла я.

- Я в порядку…- хрипло пробурмотіло тільце мого студента і по стінці зробило спробу піднятися.

 Я зітхнула тільки на це і закрила двері.

 - Я прийшов поговорити. - видав він притулившись до стіни і  піднявши вказівного пальця вгору.  

- Який чудовий план. - мугикнула я під ніс, роздумуючи і що мені з таким подарунком життя робити то.

- Все погано. Все стало дуже погано. Я її ненавиджу. Вона підла і жорстока….Вона на людях носить одну маску така ніжна, ранима, потребує, щоб усі бігали за нею, а вона нічого не робила…. Вона ламає його, маніпулює, наскрізь брехлива паскуда.  - з його рваних реплік я зрозуміла, що мова йде про дружину Луки.

- Вадиме, пішли на кухню, чаєм тебе напою.

- Ага, чаєм…- у його очах був якийсь геть нездоровий блиск. - Вчора Лука з цією твариною до діда приїхав. Я сьогодні випадково розлив воду на диван, так вона стала так кричати, що шибки дзвеніли. Немов би я не воду на диван розлив, а третю світову розпочав. Вона кричала, що хотілося з вікна вистрибнути. І так завжди. Для неї я покидьок, який їй заважає. Вона кричала, а я не втримався і запустив чашкою в стіну і стілець перекинув. Далі прибіг дід з Лукою, і вже вони разом почали кричати на мене. - його голос зірвався, і він замовк.

 Твою нехай! Як здрасті серед ночі в форточку. Прикусила губу, змогла навіть в себе прийти.

- Так, погана ситуація. - обережно сказала я. Я підбирала слова, як сапер початківець обирав, які дротики різати. - Але в будь-якій ситуації є плюс одне рішення. Тому пішли на кухню, я накачаю тебе чимось корисним.

- Навіщо? - гордо підняв він голову.

- Бо ти дуже правильно зробив, що прийшов до мене. І ми розберемося в усьому. Ситуація звісно неприємна. Але я точно знаю, що Григорій Петрович і Лука люблять тебе.

- Ага…тільки курва у нас святом заправляє…А їй все пофік. 

До кухні ми все ж дійшли.  Найперше набрала в склянку води і дала випити Вадиму. Взяв покрутив в руках.

- Пий. Просто повір мені. Ми з усім розберемося. - в голові прокрутила думки, чим його напоїти, щоб знудило. Згадала. Заколотила півлітрову банку

- Я не хочу її бачити, не хочу мати з нею нічого спільного, вона мені неприємна…і вона, бляха, носить дитину Луки.

- Вадиме, годі. Ти правильно сказав, вона носить дитину твого брата. І та дитина ні в чому не винна. У вагітних бувають гормональні збої, вони вимагають до себе посиленої уваги, вони емоційно нестабільні.

- Ви мені теж не вірите, що вона тільки прикидається такою ніжною і милою, а насправді…- він зусиллям проковтнув лайку, - зі мною вона не панькається, немає перед ким бісер метати, тому і оре, і городить всякого.

- Бери і пий. - простягнула я йому кружку з пійлом.

Взяв, зробив навіть кілька ковтків перш ніж до нього дійшло, що він п’є, і він його виплюнув.

- Що це? - взяла паперового рушника і витерла все.

- Ліки. Тому випиваєш все.

- Не буду я цю гидоту пити.

- Вадиме, це чудові ліки, Тарас за них ручається. На смак не зважай, ефект вони дають чудовий. Допивай. Далі в тебе душ і сон.

- Що?

- Все буде добре. Ти мені дуже дорогий. Не переймайся, все наладиться. А тепер пий!

- Ні…- заперечливо похитав він головою. - Я не можу це пити.

- Звісно можеш. Давай зроби цих декілька ковтків.

- Мене знудить.

 - Так, але пізніше. Пий. - і поки він ошелешено хлопав очима, змусила його допити.

- Фу…- відпльовувався та витирав він свій язик.

Виглядало ще настільки потішно, що я навіть дозволила собі скупу посмішку.

- Молодець! Ти сила. Я прямо тобою пишаюсь.

- Правда?

- Так, ти дуже важко та наполегливо працював, щоб здати сесію. Ти багато навчаєшся, я пишаюсь твоїми досягненнями і в громадській діяльності. Ти хороша, добра людина. Ти не зупиняєшся на досягнутому, пробуєш щось нове. Я навіть знаю, що ти почав вивчати німецьку мову.  Ти цікавий.

Він мовчав, здається, йому було необхідно, щоб хтось його підбадьорив та визнав його досягнення. А не тільки критикував і виражав своє незадоволенням ним. Усі ми іноді потрапляємо в ситуації, коли так важлива участь і розуміння  наших близьких, чи колег, чи просто випадкових людей.