Глава 30

У порядку тихого тління пройшли ще два тижні. Такі ж дні схожі один на одного. Прокинутися, прийняти те що є. Зібрати себе в купку, відкинути гірку печаль, якої я вже наїлась до самих печінок. Змусити себе займатися спортом, снідати і починати робочий день. На роботі було трохи простіше, там я віддавалася їй, з відчуттям чесної куртизанки, всім серцем і душею. Та тільки збігав робочий час, як приходили вони, істинні правителі вакханалії почуттів. У першій партії менуету йшли гіркота і біль, за ними слідувала розгубленість і туга, за тим що було і що ніколи більше не повториться. Я жила життям маніяка, при сонячному світлі я була вся активна і заведена в робочому режимі, навіть напартачити нічого не встигла, зате ночами відчуття апатії налітало і наповнювало по самі вінця. Друзів я уникала, не готова була ні з ким говорити про те, що зі мною відбувається. Та й  бачити когось було не сила.

          Мій робочий день, переповнений проблемами, якось не давав можливості задуматися про свої печалі. Це вже, йдучи до машини, накотило відчуття самотності. Та навіть дійти до неї мені не дали, підбіг Вадим.

- Дарино Олександрівно, я хотів запитати…

Я повернулася до нього, стурбований вираз обличчя і, здається, якось він подорослішав.

- З приводу Луки, мені дуже шкода, що так сталося…

Я стояла спантеличена, а потім прийшла злість.

- Вадиме, ми з Лукою дорослі люди. Ми самі розберемося в своїх відносинах. Я розумію твою стурбованість, але буду дуже вдячна, коли моє особисте життя залишиться моїм.

-  Вибачте.

Щоки хлопця запалали, а мені стало зле від самої себе.

- Все нормально, мені трішки потрібно часу, і все буде просто прекрасно. Дякую за турботу. Це дещо несподівано. І вибач, якщо я теж надто гостро відреагувала. Я до такого не звикла. Я давно приймаю всі рішення сама і сама ж з ними живу.

- Я не хотів вас образити.

- Я знаю, тому і прошу у тебе також вибачення. То що, мир? - я слабо посміхнулася.

- Так. - дуже серйозно відповів він.

- І не лякайся на наших з тобою відносинах це не скажеться. Не бери в голову. Все буде нормально.

- Нічого нормального не буде. - стиха зітхнув він.

І його оцей вкрай засмучений вигляд і змусив мене продовжити.

- Вадиме, люди зустрічають, люди розлучаються - це все нормально. Життя не стоїть на місці і в ньому постійно йдуть зміни, іноді хороші, іноді не дуже.  Але без цього не буде самого життя. Я розумію, ти досить важко прийняв те, що я з твоїм братом зустрічалася, ти засмучений, що ми перестали зустрічатися, і твій брат повернувся до дружини. Але це свідомий вибір дорослих уже людей. Просто прийми його.

- А ви….- він нервово облизав свої губи. - Кажете, що все нормально, але ж це не так, після того, як Лука пішов, ви ще жодного разу зі мною не заговорили.

- А я теж людина, Вадиме. Дай мені трішки часу оцінити і пережити,  і я повернуся на свій звичний режим паршивості. Не хвилюйся через те, що ми розійшлися з твоїм братом, я не стану тебе уникати. 

Та по його спантеличеному вигляду бачила, що я його не заспокоїла, він сіпався, переймався і хвилювався, чорт зна що собі вигадуючи.  І я просто його обійняла.

- Все студенте, перестань хвилюватися про те, що може ніколи і не станеться, і про те, що подумають інші.  Це даремне гаяння часу і твоїх нервів. - видавила я навіть бадьору посмішку з себе.

- Обіцяєте?

- Вадиме, починаю підозрювати, що я мале вам навантаження даю. Завтра виправлю. - потерла я лоба. - Біжи, розважайся.