Глава 23

Прокинулася за декілька хвилин раніше за будильник, от що означає багаторічна звичка. Згадала про студента, цікаво вдалося йому поспати чи ні. Швидко збігала в душ і зайнялася сніданком. Яєчня, бутерброд, сирники, салат. Все встигла приготувати, до того як з кімнати вийшов сонний і розпатланий Святослав. Круги були не такі чорні, але і не зникли. Хм, ладно подивимося, що в нас далі.

- Привіт! Як спалося? - проявила я дружелюбність.

- Дякую, нормально.

- І що жодного маніяка?

Сердито позирив на мене.

- Одне розчарування видно. Ти так чекав. Добре, давай в душ і снідати. - посміхаючись повернулася до сирників.

А в цілому, то задуматися треба. Тривожний то дзвіночок, коли тебе автоматично до сексуально стурбованих відносять. І діти так не на жарт шугаються. Правду видно казав Міх, не доведе мене до добра звичка тягати додому молодих хлопців. А що поробиш, дівчатка якось менше в халепи потрапляють, так переважно вагітніють…хоча, якщо вже потрапляють то, то є вже повний пипець. Я від усіх разом взятих хлопчиків стільки горя не бачила, як від однієї чарівної дівчинки, яка вирішила, що в мене закохалася. І де цей хирлявий чахлик? У Посейдона там гуляється чи що? Святослав з ванної таки вийшов з мокрою головою і в своєму звичному одягу.

- Сідай. Сніданок холоне.

Він  п’ятірнею пригладив волосся і сів на своє вчорашнє місце. Тут же я йому поставила тарілку з їжею.

 - Смачного. І не говори, що ти не любиш яєчні, ти просто не куштував мого фірменого омлету.

- Я все люблю. - пробурмотів він і взявся за їжу.

Люблю таких не вибагливих. А то мій колишній гурман був, так і я стала майже богинею на кухні. Дитина їла, я щось теж жувала, перебуваючи в полоні неспішних думок про сьогоднішній день. На сніданок Святослав сором’язливо попросив каву. Зробила. Сидів пив з таким задоволенням. Час від часу навіть облизувався. Виглядав потішно.

- Як справи з лабами?

- Борюсь. Чого вони всі такі загорнуті?

- А ти думаєш, якщо я вам буду постійно легкі давати, тобі буде далі цікаво вчитися? Ви їх можете виконати. Так трішки мозок поламаєте, але вони не є не підйомні для вас. Твої  деякі колеги пішли звісно шляхом списування, але деякі приємно порадували, що працювали своїм мозком. Так, ти допивай каву, а я одягатися. Не поспішай, час в тебе є і на каву, і волосся просушити. Феном користуватися умієш?

- Я що вже по-вашому зовсім ідіот?

- Ні, ти радше схожий, а на фіга, само висохне.

- Господи, яка ви нестерпна.

- А ти я бачу, переночував одну ніч і сміливішим став, що думки про жертву моїх кривавих ритуалів уже не відвідують?

- А ви і таке можете? - комічно витріщився він на мене.

- Ні,ти, певно, доконаєш мене першим. - закотила я на це очі і пішла збиратися на роботу.

Спідниця міді, піджак, волосся зібране в суворий пучок, легкий макіяж. Ну, просто красунька. Взяла сумку і ключі, Святослав з сухим волоссям і сумкою через плече вже стояв в коридорі. Закрила двері, дійшла з ним до машини. Щось іноді є кепське в початку робочого дня о 8.30, а з іншого боку -  на роботу я приїжджаю до заторів.

- Чому вчора залишився?  - поставила на світлофорі я йому запитання.

- Подумав, що якщо я піду, то підтверджу ваші слова про маніячку. Шото стало страшно.

- Починаю розуміти, чому в тебе мало друзів.

- Вони здебільшого пусті, чванькуваті, пихаті недорослі. - образився він на мої слова, і навіть руки перед собою скрутив. - З ними до смерті нудно. Ах, в мене такий айфон…а в тебе не айфон, а що то за повний зашквар? - передражнив він когось.

- Що поробиш двері без ручок, телефон без кнопок, люди без мізків, відносини без почуттів. Еталонне глупство. Самій сумно. Але все колись мине. І це теж.

- Тільки Соломона не треба мені  цитувати.

- Збита з подиху твоїми глибокими знаннями.  Біжи на пари. - сказала я, коли припаркувала машину на своє звичне місце. - Я сьогодні аж до шостої вечора. У тебе є чудова можливість взяти все необхідне на завтрашні заняття. Телефон мій є?

- Є. Тільки я вас біля машини буду чекати.

- Добре. Гарного дня.

- Вам теж, нікого не вбити.

- От, зараза дрібна. - пробурмотіла я йому в слід.

Поставила машину. Взяла каву. Вулична кава у знайомого хлопчини звісно ж смачніша, чим та, що треба заварити на робочому місці. Тим більше, він її в борг давав.  Життя. І я така вся зібрана і оптимістична. Я подолаю все одним словом. Так, ще вияснити що саме, мені сьогодні треба долати. Вищі сили зробіть мій сьогоднішній день без глобальних проблем а? З кавою і молитвою дійшла до кабінету і начебто ще так нічого. Ніхто не чекав під кабінетом, ніхто не ломився в телефон з істеричними криками, що все пропало і що ж тепер робити. Просто диво. Допила спокійно каву, взяла ноутбук і з вірою в краще, пішла починати свою першу пару.

    Не минулося. Тільки я почала лекцію, як зникла електрика і аудиторія потонула в темряві, світло було лише від мого ноутбука.

- Та я просто щасливчик. - приречено пробурмотіла я. - Шановні студенти, заспокойтеся і зробіть тишу в аудиторії. Нічого страшного, це ж не означає, що лекції у вас не буде.

- Дарино Олександрівно, тут же темно.

- Це ж не заважає чути мій голос. Це просто означає, що на сторонні предмети ви відволікатися не будете. От, наприклад, як у Реви. Рева покладіть телефон і зосередьтеся на моєму голосі. Отже, що коли…- і хвилин 40 були повною імпровізацією і сміхом.

Тяжко втриматися, коли твій викладач переходить на зловіщий шепіт, сама розважалася. Світло увімкнули. Але потім, тому до кінця робочого дня, я видихнулася, як спирт з відкупореної пляшки. Голос сів, а в голові було якесь незрозуміле марево. Зібралася, дійшла до хлопчика з кавою, озирнулася довкола, Святослав сидів на лавочці, взяла дві кави і пішла до нього.